-          Вас можна назвати спортивною людиною? Якими видами спорту займаєтесь?

Професійним спортсменом мене назвати навряд чи можна. Але кількома видами спорту я займаюсь регулярно, наскільки дозволяє час, звісно. По вівторках граю у футбол, по п’ятницях – у волейбол, а на вихідних – у теніс. Найчастіше вдається бувати на тенісному корті – у вихідні відряджень менше, ніж у будні. Ну, і звісно верхова їзда. Я з дитинства – на коні. Виріс у селі біля стайні, і скільки себе пам’ятаю, стільки їздив верхи. Сідло, правда, вперше побачив, коли вступив в університет, а малим катався, як древні скіфи. Знаєте, мені навіть вуздечка ніколи не була потрібна. Головне – порозуміння між чоловіком і конем, а воно у мене завжди було.

-          А чим іще в дитинстві займалися? Спортивну школу відвідували?

У нас у селі на Рівненщині її просто не було. Але для нас це ніколи не було перешкодою. З хлопцями завжди грали у футбол. Починали як тільки зеленіла травичка на лузі. Збиралися забирати корів з пасовища і, поки чекали стадо – грали. Нас сусідські тітки ганяли за це, бо ми пашу для корів витоптували. Доводилось перебиратись на стадіон, але він був не близько. І грали ми до пізньої осені, причому спортивного взуття ні в кого не було. Тому, щоб ноги не промокали, надягали спочатку поліетиленові пакети, а потім уже кеди. А взимку ми переходили на хокей. У селі є озеро і річка. У нас були цілі вуличні хокейні команди. Ковзани, щоправда, теж мало у кого були. Тому бігали по льоду в битих валянках. Ключки вирізали з дерева. Найкращі виходили з яблуні. Шайбу робили з дуба, або ж у нагоді ставав каблук від старих батькових чобіт.

-          А своїх дітей спортом займатися привчили?

У нас у сім’ї ніхто нікого ні до чого не примушує. Кожен займається тим, що ближче до душі. Старша донька Діана до закінчення школи займалась плаванням. Син Данило, як і я, любить футбол. Щоправда, отримав травму і зараз не грає. Найменша донька Дарина, яка зараз у першому класі, займається синхронним плаванням.

-          А сьогодні у вашому селі так само діти грають, як і ви?

Сьогодні можливостей дещо більше, ніж у моєму дитинстві. Діти, звісно, так само грають і на лузі. Але є футбольні команди і волейбольні. Ми з колегами допомагали їм із формою, допомагаємо брати участь в турнірах. І у хлопців доволі непогані результати, районна команда грає в чемпіонаті області. Взагалі, у тих селах, де є аграрії, вони зазвичай допомагають спорту, будують стадіони, закуповують інвентар. Розумієте, якщо молоді є чим займатися, є робота і дозвілля – то село живе. На жаль, на державному рівні спорт закинутий повністю. Нещодавно Стелла Захарова, голова Спортивної ради Аграрної партії, олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики, організовувала XV Міжнародний турнір зі спортивної гімнастики «Ukraine International Cup 2017». Це єдиний турнір зі спортивної гімнастики, який представляє Україну на міжнародному рівні. Уявіть, міністр спорту не те, що не допомагає, він навіть на турнір не прийшов! Це вичерпно показує ставлення держави до спорту.

-          В Україні економічна криза, війна, очевидно, державі просто не до спорту….

Це абсолютно хибна точка зору. Спорт – це здоров’я нації. Чим більше люди займаються спортом, тим менше хвороб, тим менше держава витрачає на медицину. Тому держава якраз повинна мати максимальну зацікавленість у тому, щоб нація була здоровою. Для цього треба популяризувати як аматорський спорт, так і професійний. На жаль, зараз професійного спорту в країні майже не залишилось. На тому ж турнірі з гімнастики в кожній із 12 команд, які приїхали з інших країн – українські тренери. Сьогодні цвіт нашої тренерської когорти працює за кордоном. Українці готують зірок в інших державах і прославляють інші країни. Уявіть, які успіхи ми мали б, якби всі ці люди працювали у нас. Ми маємо забезпечити впевнений розвиток економіки і почати інвестувати в спорт – у здоров’я нашої нації. Тільки так ми матимемо майбутнє.