Як переселенці на Закарпатті вирішують свої житлові проблеми на сьомому році після втечі з окупації? На яку допомогу можуть розраховувати на державному та регіональному рівнях? І що треба зробити, щоб люди зі сходу почувалися повністю інтегрованими у нові громади?

За даними Міністерства соціальної політики, в Україні на обліку перебувають 1 459 268 внутрішньо переміщених осіб. Із них 3 722 людини обрали для себе далеке від Донбасу Закарпаття. На перший погляд, це небагато – порівняно з загальною кількістю. Проте чи означає це, що проблем у закарпатських переселенців значно менше, ніж в інших регіонах?

За результатами дослідження, проведеного громадською організацією «Закарпаття –Донбас» серед переселенців у 2019 році, 92,5% опитаних не планують повертатися до попереднього місця проживання в будь-якому разі.

Це красномовна цифра. За час, що минув після переселення, багато дітей народилося, хтось одружився, у когось діти навчаються за кордоном. Тобто інтеграція іде повним ходом, але є одна спільна для всіх переселенців країни проблема – житло. Якщо точніше – реальна відсутність шансів мати власний дах над головою.

Реєстрація на участь у державних програмах триває. Грошей - немає

Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву реалізує кілька програм, в яких можуть узяти участь переселенці. Це  – «Доступне житло», яка стартувала в 2017 році,  та  «Кредит для ВПО та АТО (ООС)», розпочата наприкінці 2019. Умови кожної із двох програм відрізняються. За програмою «Доступне житло» держава відшкодовує 50% вартості житла для сім’ї переселенців, відповідно до визначеного розрахунку. А учасники програми «Кредит для ВПО та АТО (ООС)» можуть отримати кредит під 3% річних у гривнях на термін до 20 років.

За словами Галини Дудчук, директора Закарпатського регіонального управління Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву (Держмолодьжитло), який реалізує зазначені житлові програми, такими програмами з грудня 2017  по 2019 роки  в області скористалися 22 сім’ї переселенців. Частина з них уже оформили право власності на житло. На черзі перебувають ще майже 200 сімей.

 «Умови цих програм адаптовані до потреб внутрішньо переміщених осіб, ефективні, про що свідчать результати попередніх років. Але на жаль, відсутність повноцінного фінансування стоїть на заваді масовій реалізації цих найбільш зручних програм для ВПО. Крім того, фінансування цих програм із державного бюджету у 2020 не передбачено. Не бачимо перспектив у держбюджеті і в 2021 році», - говорить Галина Дудчук.

Незважаючи на труднощі з фінансуванням програм, реєстрація бажаючих узяти в них участь триває. Реєстрація відбувається в електронній формі на сайті регіонального управління.

«Це особливо зручно наразі, під час карантину. Всі питання щодо реєстрації вирішуємо в робочому порядку, потрібно лише заповнити заяву встановленого зразка та анкети на членів сім’ї. Пакет документів для отримання державної підтримки чи кредиту громадяни готуватимуть, коли надійдуть кошти  на ці програми», - повідомила директор регіонального управління.

 «Я вважаю, що внутрішньо переміщені особи потребують особливої підтримки держави щодо забезпечення житлом. Переселенці, які обрали для себе Закарпаття, не повернуться на Донбас майже ніколи. Проблема забезпечення житлом для таких людей залишається вкрай актуальною, без підтримки держави це болюче питання вирішити неможливо. Світ переживає важкі та складні часи, і  Україна, і Закарпаття – не виняток.Керівництво Держмолодьжитла працює для залучення коштів з інших джерел, а саме – з міжнародних грантів. Є великі перспективи залучення таких ресурсів у 2021 році. Наразі завершується низка процедур на рівні уряду  та Верховної Ради за участі нашого керівництва щодо проєкту «Житлові приміщення для внутрішньо переміщених осіб», а саме: ратифіковано угоду з урядом Німеччини, що дасть змогу отримати в 2021 році до 25, 5 млн. євро у вигляді грантів для реалізації проєкту. Про умови та терміни цієї програми буде повідомлено пізніше», - додала співрозмовниця.

А що думають самі переселенці Закарпаття? Чи відрізняються їхні історії від історій таких самих людей в інших регіонах?       

«Переїзди, які вже втомилася рахувати»

Ольга Лемко - переселенка з Донецька, понад шість років живе в Ужгороді. Виховує доньку: коли переїхали, дитині було 3 роки.  Ольга має  інвалідність, пов’язану з онкологією.

Життя до переїзду у Закарпаття: «В Донецьку працювала бухгалтером, на час переїзду  перебувала в декретній відпустці. Коли переїхала, знову почала шукати роботу у сфері бухгалтерії. За кілька місяців стала головним бухгалтером і продовжую працювати у цій же компанії»

Чому саме Ужгород? «Ужгород виявився, мабуть, п’ятим місцем, у якому я була з початку війни, але першим, де вирішила жити. Наприкінці травня 2014 ми виїхали спочатку до родичів у Полтавську область, потім - на море, надалі жили у подруги на дачі. Кочували так до самої осені, зрозумівши, що військові дії затяглись, треба шукати щось більш постійне для проживання. Дитині треба було йти в садочок, мені - на роботу, велика потреба була у спілкуванні. Почали обирати міста. Думали про Харків та Київ, ми там бували, нам там подобалось, там були можливості для розвитку дітей. Але одного разу мені зателефонувалазнайома, вона переїхала до Ужгорода, запропонувала це місто. Сказала, що місто маленьке, компактне, з маленькими дітьми та без машини буде зручно, бо все поруч, можна скрізь дійти пішки. За один день ми зібрали речі, купили квитки - і поїхали. Це було 13 листопада  2014 року».      

Про житло: «До початку окупації у нас із чоловіком  був будинок, для доньки ми придбали ще один, щоб коли виросте, вже мала житло. У батьків також було дві квартири: і у тата, і у мами. У будинку наразі живе мій колишній чоловік, він залишився в Донецьку. Будинок доньки здає за оплату комунальних, щоб не стояв порожнім. Мама померла, її квартира не була, як виявилося, приватизована, тому навіть не знаю, що з цим житлом. Татова квартира непридатна для проживання, там кілька разів у будинок чи поруч потрапляли снаряди, вилітали вікна, проблеми з дахом, щось начебто ремонтувалось, але жити там не можна.

Головна проблема, з якою зустрілися на початку, - не могли знайти квартиру. Коли господарі дізнавалися, що ми - дві жінки з трьома маленькими дітьми, ще й переселенки з Донецька, - то або кидали слухавку, або навідріз відмовлялися здавати нам житло. Першу квартиру знайшли через якусь громадську організацію, там була жінка-ріелторка, яка за нас поручилася перед господарем та сказала, що ми - її далекі родички. Тільки тоді нас пустили.  

Сказати, що коштів не вистачало, мабуть, неправильно. Напевно, їх вистачало, бо я якось же вижила. Але мені завжди бракувало впевненості, що коштів вистачить. Завжди була тривога: а раптом щось станеться - і  я з дитиною залишусь на вулиці.

 Зараз живу у восьмій чи дев’ятій квартирі, вже втомилася рахувати свої переїзди. Квартири ми обирали недорогі, тому були певні незручні нюанси. Коли ставало дуже важко, починали шукати іншу квартину, сподіваючись на краще. Нещодавно знову переїхала, сподіваюсь - надовго. Мрію, що наступний переїзд буде до власної оселі.  

Приблизно половину мого доходу йде на сплату оренди.Розглядала варіант кредиту, але наразі не можу собі це дозволити. Десь років п’ять  було дуже важко психологічно віддавати гроші за оренду, знаючи, що в мене є своя квартира та будинок. Чотири роки психотерапії та, мабуть, остаточно хвороба допомогла повністю відпустити це».

Можливість повернення додому у разі деокупації Донбасу: «Я для себе не розглядаю такий варіант. Але мій життєвий досвід довів, що обставини можуть бути різними. Ми можемо собі уявляти одне, а життя переробить все по-іншому. Але я б не хотіла починати знову спочатку своє життя, це дуже важко»

Хобі: «Уже в Закарпатті отримала другу вищу освіту за спеціальністю «практична психологія».  Практикую арт-терапію при нагоді. Була фасілітаторкою групи взаємопідтримки для переселенців, тепер – для жінок, постраждалих від сімейного насильства. У планах – відкрити групу взаємопідтримки для онкохворих жінок».

Мрії: «Звісно, про свій Дім, про здоров’я».

Орендувати житло  в Донецьку та в Ужгороді: чи є різниця?

 Максим Науменко, корінний донеччанин, зізнається: в Донецьку жив на орендованих квартирах і не бачив у цьому проблеми. Тепер же мріє про власний затишний дім.

Життя до переїзду у Закарпаття: «Коли жили з дружиною в Донецьку, - була у нас така думка завжди, що колись переїдемо кудись, але не зараз, потім. Але з 2012, відколи місто стали приводити до ладу напередодні Євро-2012, з’явилося відчуття, що і тут нормально – можна нікуди  не їхати. Новий транспорт пустили, будівлі зробили красивими в центрі, пофарбували якось усе. Можливо, це дрібниці, але  місто стало доволі комфортним, навіть заводи менше стали диміти. І все це разом створило відчуття такої реальності, що і в Донецьку чудово. Місто не тільки виглядає, а і є європейським. Але настав 2014 рік, і довелося поїхати»

Чому саме Ужгород? «У квітні 2014 року ми  з дружиною зрозуміли, що треба їхати, що буде тільки гірше. Мені до вподоби був Львів. Я там бував раніше. Красиве місто, хотів би там жити. Діані (дружині) подобалися Чернівці. І от думали: Львів чи Чернівці? А чому б не ще щось? Так збіглося, що мені в цей час написав Олексій Уманський з радіо Єден, запросив до Ужгорода грати як діджея. Подивилися в інтернеті  чудові фото: річка, ясен цей знаменитий, квітучі сакури. Крім того, виявилося, в Ужгороді є поціновувачі вінілу.  А я знав, що мені цього ком’юніті не вистачатиме, бо в Донецьку у нас проходили регулярні  вінілові вечірки. За день-два ми остаточно вирішили, що це місто – саме наш варіант розпочати нове життя. Знайшли через Інтернет житло в оренду, переговорили з господарем. Новою поштою відправили речі. Пошта ще працювала, тому проблем із речами не було. Дружина каже, що можливо, вивезли забагато речей, могли би щось залишити!  Ми одні з перших з наших знайомих залишили Донецьк. 9 травня ми вже гуляли Ужгородом.

               Спочатку переїхали в Концово, невеличке селище біля Ужгорода. Двадцять хвилин маршруткою або годину пішки до центру міста. Це ж недалеко, особливо якщо міряти донецькими відстанями! Термін у 20 хвилин – це ж практично центр міста для Донецька! Проживши півроку, розумієш, що як для Ужгорода, це дуже далеко, навіть можна сказати - край географії. Незручно, та й ціна піднялася за оренду. Ось дружина й запропонувала переїхати в місто. Так і живемо в цій квартирі 5 років»

Про житло: «Маю в Донецьку батьківську хату, але це старий будинок, я не жив там. Будинок потребував ремонту. Тому з дружиною орендували житло і не бачили в тому ніякої проблеми. Переїхавши до Ужгорода, просто знову орендували, тому для нас це не становить якоїсь незручності. Приблизно третину доходу витрачаємо на житло.

Але є перманентна проблема: відірваність від рідних, відсутність поблизу бабусь, які би змогли допомогти з дитиною. Розумію, це проблема всіх, хто живе далеко від своїх батьків.  Інших, глобальних проблем, пов’язаних з адаптацією, інтеграцією, дискримінацією, з якими, мабуть, стикалися інші переселенці, - ми не відчували.

Смішний випадок стався з господаркою житла, яке ми знайшли через ОLX. Ми їй сказали, що з Донецька. Вона – і що? Головне, каже, щоб ви небагато пиячили. Якщо небагато, то нормально. Переїжджайте, мовляв».

Чи змінилося ваше життя після переїзду? «Каву почали пити регулярно. Це гарно – кавова культура. Такі собі стали кавомани, що не уявляємо життя без кави. В цілому більше спілкуємося, ніж у Донецьку, з’явилася купа знайомих! Зараз, звісно, менше спілкування через коронавірус, плюс дитина маленька. Ми стали такими «домашніми» наразі.  Бажання залишати Ужгород  немає, тут комфортно, ідеально, можна сказати»

Можливість повернення додому у разі деокупації Донбасу: «Жити – точно ні. Після деокупації  – поїду, але не наступного дня, і навіть не через місяць, має пройти час. Тільки коли там буде безпека. Я пам’ятаю донецькі вулиці, в уяві – в своїй голові - по пам’яті можу ними пройтись і тепер»

Мрії: «Я мрію про своє житло, як це не звучить банально. Хочеться Свій дім, затишок..»

«Нарешті сплю спокійно у власній квартирі»

 Тетяна Хорошилова, єдина в Закарпатті переселенка, яка витримала шалений квест  та отримала кредит від Держмолодьжитла в 2019 році.

Життя до переїзду у Закарпаття: «До переїзду жила в Макіївці, працювала кризовим психологом в перинатальному центрі і в Донецькому обласному тубдиспансері. Виховувала доньку, жила нормальним життям, звичайним та спокійним»

Чому саме Ужгород? «Ужгород ми обрали у зв’язку з проблемами, пов’язаними зі здоров’ям дитини, планували переїжджати. На той момент тут жили  наші родичі. Дитині підходив клімат та екологія у місті. Ми збиралися переїжджати через пару років, не у 2014. Але коли почалася війна, стало зрозуміло, що небезпечно надалі залишатися в нашому місті. Ми швидко зібрались, з тими речами, які можна було вивезти. Я звільнилася зі своїх двох робіт, забрали, на щастя, всі документи. І після обстрілів залізничного вокзалу в Донецьку, коли вже були перші жертви серед мирного населення,  в червні 2014 року ми поїхали до Ужгорода.

Про житло: «У Макіївці ми, звісно, мали власне житло, планували обміняти його або продати та купити тут, в Ужгороді. Адже ціни на нерухомість до війни в Макіївці були  такими, що це можливо було зробити. На жаль, із початком військових дій, вартість житла дуже впала. За продане за копійки житло там неможливо було вже нічого придбати тут. Також із початком окупації ускладнився продаж житла. Ми розуміємо, що не поїдемо, тому мій тато сплачує комунальні послуги, щоб не забрали нашу закриту квартиру. Там ніхто не живе, ми не маємо до неї доступу, сподіваємося, згодом колись зможемо продати.

            Було важко знайти житло. Пару місяців жили у родичів. У той час певна кількість переселенців зі сходу приїхала до Ужгорода, і у місцевих мешканців склалися деякі стереотипи п переселенців. Я з цим зустрілася. Ми знайшли квартиру, дали завдаток, через два тижні мали переїхати. Але господар квартири відмовив нам без пояснень, без коментарів. Ми не приховували, звідки приїхали, - гадаю, саме через це нам і відмовили.

Друга проблема – працевлаштування. Мені довелося звернутися до центру зайнятості, але було важко знайти роботу за фахом. Тим більше, що робота мала  фінансово забезпечити оренду квартири. По тих цінах, що тут були, ціна оренди була високою. Та зарплата, яку пропонували при працевлаштуванні через службу зайнятості, не покривала повної вартості оренди квартири, не кажучи про комунальні послуги та взагалі гроші на життя. Стабільний фінансовий дохід та житло – головні проблеми, з якими зіштовхнулася моя сім’я.

Наразі моє житлове питання вирішене. Я - щаслива власниця квартири за програмою іпотеки під 3 % від  Держмолодьжитло, яка реалізовувалася в 2019 році. Тепер я сплю спокійно, бо ті кошти, за які багато років  орендувала квартиру, сплачую за власне житло.

Треба сказати, що для отримання  кредиту моя сім’я повинна була мати певний дохід. Наразі там, де я працюю, зарплата – мінімальна.  Близько 5 тисяч гривень я оплачую за кредит за квартиру, тобто весь свій заробіток на основній роботі. Крім цього, мушу підробляти в певних проектах, щоб мати можливість забезпечити  сім’ю. Моя донька влітку 2019 року, коли  їй було 14, почала підробляти на канікулах. Те ж саме вона робила і цього літа. Ми мусимо додатково працювати, щоб забезпечити якийсь більш-менш нормальний рівень життя.

Можливість повернення додому у разі деокупації Донбасу: «Ні! Ми і так збиралися сюди переїжджати. Крім того, придбавши в Ужгороді житло в іпотеку, у найближчі 20 років я точно нікуди не збираюся їхати».

Хобі: «Волонтерство у вигляді  громадської діяльності, захопилася цим після переїзду, коли ми створили  громадську організацію переселенців «Закарпаття-Донбас», стала однією з засновниць та заступницею голови».

Мрії: «Мрію про те, щоб люди стали більш відповідальними та щоб суспільство в цілому стало відповідальним у відношенні одне до одного, до того, що відбувається у своїй країні, на своїй планеті. Мрію, щоб не було бездомних тваринок».

Отже, бачимо, що мрії та сподівання у закарпатських переселенців такі ж, як і по всій країні.  Тому символічно, мабуть, що всі співрозмовники бажали перед новорічними та різдвяними святами насампередздоров’я в час пандемії  та всім - мати власну домівку.

Важко вирішити проблеми переселенців, не спитавши про це їх самих

Костянтин Блажевич, голова  громадської організації «Закарпаття – Донбас» та голова правління жітлово-будівельного кооперативу переселенців Ужгорода почав розмову із… розвінчування міфів. «Завжди існували стереотипи про вирішення житлового питання для переселенців. Перший стереотип: мовляв, люди з Донбасу приїхали з великою купою грошей і зараз всі собі самостійно придбають житло, до того ж УСІ і за великі гроші! Другий  стереотип: скоро війна скінчиться, і ми всі (переселенці) поїдемо звідси до себе додому.  Ще побутує така думка: а чому саме Ужгород, чому, наприклад, не Хуст? Чому не якесь село у якійсь іншій області? При цьому ті, хто про це говорив, не бажали навіть поцікавитися, чого хочемо саме ми і як можна знайти роботу десь у малому містечку або в селі, де її нема апріорі».

В 2015 році, створюючи громадську  організацію, закарпатські переселенці розуміли, що житлова проблеми є болючим, але актуальним питанням. Саме воно стало пріоритетом діяльності організації. В 2016 році вирішили, що для втілення планів потрібно створювати саме житлово-будівельний кооператив.

Це дві різні організації, які доповнюють одна одну та спільно намагаються вирішити проблему. Громадський активізм варто розглядати як дієвий інструмент для можливості впливу на владу на регіональному та національному рівнях. 

 «Ми зробили багато, але можна, мабуть, було би більше. Наразі маємо договір оренди землі, отримали технічні умови, в яких зазначено, що на місці колишньої котельні буде дев’ятиповерховий будинок на 56 квартир. Можливо, цей план зміниться, буде більше квартир із меншою кількістю метрів. Проектно-кошторисної документації ще немає. Це пов’язано з фінансами, документація - це приблизно 750 тисяч гривень, яких у нас немає. Ми зверталися до  Ужгородської міськради, щоб вона допомогла в цьому. Міська влада готова розглянути питання про таку можливість, але в березні 2020 року був запроваджений карантин, і всі «вільні» гроші у бюджеті спрямували на протиепідемічні заходи.

 Було дуже багато звернень від нас зі спробами попередньо знайти ці кошти. Ми зверталися до профільних міністерств, майже до всіх європейських посольств, міжнародних організацій та донорів, які працюють у тематиці внутрішнього переміщення. Наш проєкт унікальний тим, що ми готові ділитися – звісно, безкоштовно, - проектно-кошторисною документацією та досвідом, як це зробити, бо вже знаємо шлях та можемо підказати, як не набити гулі, які набивали ми, та не витрачати зайвий час. Такі проєкти, як у нас, можуть впроваджувати в своїх громадах переселенці у будь-якому куточку України. Головне, що це могло би стати ще одним варіантом системного розв’язання житлового питання для переселенців у масштабах країни.  Адже державних програм, крім незначних коштів, які виділяються Держмолодьжитлу на житлові програми для переселенців, немає. Впровадження стратегій інтеграції внутрішньо переміщених осіб лишаються на папері та у звітах органів виконавчої влади.

Інші варіанти вирішення можуть бути в разі прийняття відповідних нормативних актів. Можна знайти зацікавлених осіб - це забудовники. Якщо місто виділяє місце під новобудову, то забудовник виділяє частину квартир місту для пільговиків, у тому числі – для переселенців. А держава могла би запровадити якісь податкові пільги, бонуси чи преференції для забудовників. Але ж треба консультуватися з ними, як би вони це бачили з боку держави. Можливо, це один із напрямків нашої наступної адвокаційної кампанії – створення такої платформи для ведення діалогу при облраді чи облдержадміністрації в масштабах регіону для державно-приватного партнерства. Маючи певні власні напрацювання та сприяння з боку влади, можна змінювати законодавство», - зазначив Костянтин Блажевич.

Анжела Бабкіна.