Відчуження кримців легко зрозуміти. Письменник Ян Синіцин, відомий як Іван Ампілогов, і його приятель, скульптор Сашко Хмара, всього за кілька тижнів  потрапили з чорноморського побережжя в напівзруйновані халупи.
     Дві кімнатки в сарай-дачі на Русанівці (здається, ще трохи – і по прогнилій підлозі тут прошмигнуть пацюки), антисанітарія, жодних сантехнічних вигод, за винятком перекошеного крану, що прокапує на пожовклу раковину, заржавіла електроплитка з заяложеним дротом, та щонайважче – безробіття.
    Письменник і аналітик Ян Синіцин переконаний, що біженців понад пятнадцять тисяч.
    Помешкання потопає в сонячних променях, а за дверима – по коліна висока п’янка трава. За парканом красуються червоно-цегляні особняки пузатих київських «господарів». Ті незадоволено крутять носом у бік «підозрілих» переселенців та жовто-синього татарського прапорця-наліпки на їхньому вікні.
    Війна розколола їхні сім’ї та позбавила праці
Хлопці не нарікають. Радше навпаки: думають, як повернути Крим «материкові», витесують скульптури, дописують у столичні ЗМІ та далі живуть «майданом» і його ідеями. Ми зустрічаємося акурат після з’їзду кримських біженців.
Основна думка, яку намагаються донести мої співрозмовники – «материк», цебто нова українська влада, не мала права так легко здавати Крим.
    – Війна зачепила забагато доль, – пояснює Синіцин. – Я особисто знаю кілька сімей, де, наприклад, батько з сином виїхав до Києва, а мати з донькою залишилася в Криму. Чи то навпаки. Тобто мова йде про розколоті внаслідок війни сім’ї.
    До слова, в Україну з тимчасово окупованого півострова за останні місяці вже емігрувало майже десять тисяч осіб. Хоча Ян, що понад кілька років досліджував ситуацію на півострові для ОБСЄ, переконаний: насправді переселенців значно більше – понад п'ятнадцять тисяч.
    І приблизно три тисячі з них зупинилися в Києві. Причому найважче здебільшого доводиться – слов’янам, як вважають хлопці, бо кримські-татари на їхню думку більш згуртовані.
    – Уяви собі, що ти, наприклад, фахівець з курортного бізнесу на морському побережжі або колишній власник маленького чорноморського пансіонату, – підключається до розмови Хмара. – Тобто в тебе надто вузький і специфічний фах, щоб миттєво перекваліфікуватися в Києві. І що робити? А таких сімей, де батьки не в змозі швидко вирішити проблеми з працевлаштуванням, переїхали сотні.
    Гроші. Точніше їх відсутність вганяє у депресію і гнітить мігрантів. Зараз це їхня головна проблема. Переселенці втратили заощадження.
    За словами моїх співрозмовників вони зникли в кримських відділеннях українських банків. Саме так, українські банки відмовляються віддавати біженцям їхні кошти посилаючись на те, що не можуть отримати назад видані кредити. Тобто банки мінімізують збитки за рахунок втікачів.
    Пошуки ж роботи видаються малоперспективними. Багато родин змушені перебиватися з дітьми в тісних однокімнатних квартирах, або й у достоту таких самих халупах, як Сашко з Яном.
     З іншого боку, ситуація змушує кримців бути винахідливими та невпинно ставити самим собі питання про можливе чи майбутнє повернення на півострів.
     Окупант готовий на все – і цього не варто забувати
     Ми на місці, прямо з Русанівки, телефонуємо одному з наших кримських друзів – Володимиру В. Той зумисне розмовляє російською, хоча здавна відомий як один із небагатьох україномовних «камікадзе» на півострові. Просить набрати його за півгодини.
     Зрозуміло, що всі засоби зв’язку останніх українських «залишенців» у Криму відстежуються та прослуховуються. Утім, за півгодини ми-таки виходимо на зв'язок.
     – Та пофіг. Вони й так усе знають, – розповідає Володимир. – Приємно, що нас хоч хтось не забуває. Зараз уся увага переключилася на Донбас. Поки захоплювали Крим, нам постійно допомагали. Тепер забули.
     Проте Володимир аж ніяк не дорікає. У його словах радше лунають чіткі застереження:
     – Окупанти готові на все. Очі вам виколювати, голови відрізати. Зрозумійте це! Не тіште себе на материку ілюзіями. Інакше самі не спам’ятаєтесь, як втратите Харківщину, далі – Полтавщину, а там дивися – і Чернігівщину, і опинитеся з загрозою віч-на-віч у Києві. Ворог має на меті захоплювати регіон за регіоном, а для вас створити резервацію з трьох західноукраїнських областей, щоб показати, мовляв і там ви ні на що не здатні. Я також у це довго не вірив, поки не переконався за останні місяці. Вони готові на все!
     У важкі передбачення не хочеться вірити, і я пояснюю песимістичний настрій нашого приятеля загрозами, що випали йому на долю на окупованому півострові.
     Однак кримці, з якими веду розмову далі, знову акцентують мою увагу на необхідності для нової української влади боротися не лише за Донбас, але передусім – за Крим. Іншими словами: переносити війну на територію ворога, а не лише захищати – власну.
     – Так, чимало переселенців звинувачують в тому, що сталося, тобто у своїх бідах, – «материк». Нас здали занадто легко. За нас навіть не стали боротися, – вважає Ян. – Зрештою, на кого ще складати провину простим інженерам або будівельникам, торгівцям чи навіть деяким маститим бізнесменам, які в одну мить змушені були кидати все й тікати з міст, де прожили ціле життя?
     Річ у тому, що і Ян Синіцин, і Сашко Хмара постійно були відомі в Криму як прихильники «помаранчевих». Отож залишитися на півострові означало б для них просто «зникнути» услід за багатьма іншими проукраїнськими активістами або ж повторити долю священика з Перевального о. Івана Катькало.
– Уявляєш, як ми «шифрувалися» всі останні дні? – додає Сашко Хмара. – Це справжні детективні історії. Ми змінювали зачіски, вуса та бороду ледь не кожних дві години. Адже козачки мають право знімати з потягів на Перекопі будь-кого та будь-коли.
     Вони, зрештою, роблять успішно це й зараз, що, безсумнівно, буде однією з причин економічного колапсу окупованого Криму. Згадаєш мої слова ближче до осені. Яка економіка функціонуватиме в умовах, де Аксьонов перепиняє потяги й знімає з них пасажирів, коли йому заманеться?
     Також, як оповідають хлопці, за перших же днів окупації з багатьох вороже налаштованих до українців кримчан відразу позлітали маски. Інтелігенті люди, котрі досі здавалися друзями, виявилися агресивними українофобами.
     Сашко Хмара. Я уважно роздивляюся Сашкові скульптури. Інструменти та цінна деревина – все, що йому вдалося захопити з собою до «чужого» Києва.
     Досі ліберальна та начебто «просвітлена» російська публіка раптом почала проявляти далеко не ліберальний фашистський оскал. Загалом до розуму цієї «інтєлєгєнциі» стало просто неможливо достукатися.
     – Але, звісно, коли ви попадаєте до Києва, і не маєте засобів для існування, коли оренда квартири коштує щонайменше три тисячі гривень, а у вас на руках малі діти, то кого вам звинувачувати? – риторично запитує Сашко Хмара. – Атож, окрім Путіна, і сам – «материк».
     Скульптура і книжка
     Я уважно роздивляюся Сашкові скульптури. Інструменти та цінна деревина – усе, що йому вдалося прихопити з собою до Києва. Дома він витесував скульптури для готелів. Нині шукає учнів у Києві.
     Тим часом Іван Ампілогов гротескно змальовує у своїх творах парадоксальні кримські реалії: півострова, за який тисячоліттями точиться війна, якого чекає невтішне майбутнє в разі, якщо він залишиться в російських лабетах.
«Вольєр» – перша книжка Яна, він мені її підписує у своєму київському баракові на Русанівці. З назви й так усе стає зрозуміло: півострів як «вольєр», оточений колючим дротом – Синіцин змалював нинішні події ще задовго до їх початку.
    Я також символічно купую в Сашка одну з мініатюр – дерев’яну скульптурку, хоча той вирішив мені її просто подарувати.
     – На удачу, – переконую я нового приятеля. Між тим, тонка різьба милує око, і направду важко відірвати погляд від вродливого дівочого обличчя з вигнутим носом, яке витесав скульптор-графік.
     – Це – самшит, – зауважує Сашко.
     – Кримський? – перепитую я.
     – Атож, – відповідає він, і мені враз згадуються вічнозелені красені, на яких частенько там натрапляв .
Ми ручкаємося на прощання. Русанівські яблуні шелестять мені вслід. Дерев’яна фігурка лежить на дні сумки. «Насправді, переселенцям з Криму цілком можливо та реально допомогти», – нагадує вона мені.
У когось із них можна придбати гарний мистецький виріб; хтось із них має всі шанси стати викладачем в одному з київських вишів, або шкіл; хтось – навіть започаткувати власний бізнес.
Крим наш, його мешканці – такі ж як ми, наші брати та сестри. «Материк», як називають вони нас, – це ми самі.