За один тиждень на Середземному морі у трьох катастрофах загинуло більше тисячі не легальних мігрантів, які намагалися дістатися берегів Західної Європи.
        Це відбувається вже давно, але цього разу густина нещасних випадків змусила здригнутися навіть звиклого до щоденних жахів споживача світових новин. На адресу західних урядів посипалися звинувачення і заклики до гуманізму. Сам Папа Римський не втримався від чергового закиду на адресу "багатих країн". Це можна зрозуміти: кількість людей, що лише за тиждень загинули на "дорозі життя", порівнянна з втратами під час війни. Великий відсоток жертв складають діти.
          Однак на загальну і цілком зрозумілу вимогу "зробити щось і то негайно" європейськім державам нічого відповісти. Бо що саме - "щось"? Лібералізувати законодавство щодо міграції? Європа і без того затоплена мігрантами. За останніми підрахунками, наприклад, у Британії до 2051 року прогнозують падіння кількості етнічних британців до 24%. Бюджети прогинаються під соціальним навантаженням. Але головне те, що мігранти, які втікають з нелюдських умов життя - від війн, руїни, терору - ідуть до Європи зовсім не для того, аби інтегруватися у нове суспільство, змінити себе і власне життя. Натомість вони змінюють країну прибуття "під себе". Привозять свої проблеми з собою - і роблять їх проблемами нової батьківщини.
          Зі схожою проблемою наразі стикаємося і ми. Маючи на сході війну, супроводжувану гуманітарною катастрофою, ми так само не маємо красивого виходу з ситуації, яка склалася. На відміну від західних країн, ми не можемо не приймати біженців - вони ж бо наші співгромадяни. І так само ми не можемо покинути напризволяще людей, які лишилися на окупованій території - вони ж бо теж наші співгромадяни. Втім, виїжджаючи з зони АТО, біженці не залишають на Донбасі соціальні хвороби, які призвели до війни в них вдома - вони везуть їх з собою. Ми можемо сподіватися на наше спільне культурно-історичне підґрунтя, яке пом'якшить стрес переселення, допоможе інтегруватися, а там, може, й "розрив шаблону" станеться - і людина зможе інакше оцінити ситуацію. Кінець кінцем, у Донбасу та решти території України значно більше спільного, ніж в Сомалі та Німеччини. Мігранти, що їдуть з Близького Сходу і Африки в Європу перетинають цивілізаційний кордон. Україну такий кордон не розділяє.
         Чи, може, все-таки розділяє?
         Мігранти, які втікають з нелюдських умов життя - від війн, руїни, терору - ідуть до Європи зовсім не для того, аби інтегруватися у нове суспільство, змінити себе і власне життя. Натомість вони змінюють країну прибуття "під себе". Привозять свої проблеми з собою - і роблять їх проблемами нової батьківщини
         Так, спільне культурно-історичне підґрунтя, з одного боку дає надію на можливе порозуміння, а з іншого боку робить нас вразливими. Піддатними тим самим соціальним хворобам. А також сумнівам суто гуманістичного штибу. Особливо якщо ми погоджуємося з тим, що те, що відбувається - війна. Наш гуманізм вступає у полеміку зі здоровим глуздом не гірше ніж у пересічного італійця. Який з одного боку не хоче, аби люди гинули наглою смертю, втікаючи з нелюських умов життя до благословенної Італії, а з іншого - він не хоче ані зниження соціальних стандартів, ані ісламських анклавів у рідному місті, які колись були гетто, а тепер перетворюють на гетто решту міста. Ми так само маємо з одного боку людей, які потерпають і яких треба рятувати (від голоду, нестачі ліків, загрози бандитизму тощо), з іншого боку - маємо підтримувати військових і, відповідно, війну. Не можна без загрози для власної психіки бути по обидва боки військового конфлікту. Так само, як неможливо "винести за дужки" "простих людей", які "ні в чому не винні" (навіть якщо вони насправді ні в чому не винні). Але ми намагаємося - бо як інакше лишитися людьми у нелюдській ситуації? Єдине питання: наскільки при тому ми обманюємо самі себе.
        Найгірше те, що відповіді на це питання - не лише красивої, навіть просто ефективної - у сучасному світі немає. Ми можемо спробувати відвоювати Схід, навести там лад - такий, який вважатимуть за потрібний переможці - підтримуючи певний час військовий стан. Але як показує світова практика, варто лишень відвести війська до місць постійної дислокації, і невдовзі все стає навіть гірше, ніж було. Згадайте Ірак, де адміністрація Буша навела лад, віддала під суд кількох злочинців, звинувачених у злочинах проти людяності, а потім вивела війська - і тепер цілий світ має можливість порівнювати режим Хусейна з режимом ІД.
         Колоніальна політика минулого тисячоліття цілком очевидно втратила актуальність. Військовий примус нічого не вирішує у довготривалій перспективі. Скажімо, якби з Боко Харам була рішуче не згодна більшість мешканців Західної Африки, ми не мали би навіть шансу дізнатися про цей рух - його задушили би ще до того, які він потрапив до світових медій. А на довготривалі культурно-цивілізаційні проекти у Заходу - немає чи то сил, чи то візії, чи то просто віри у те, що це ефективний шлях до соціальних змін. Адже у школу чи в університет, куди ви набиратимете найкращих місцевих хлопців рано чи пізно хтось пронесе вибухівку. І це, абсолютно точно, буде хтось з цих "найкращих хлопців".
        Ситуація видається безвихідною. Поки уряди і лідери будуть вагатися між поганою відповіддю на виклик і ще гіршою, біженці та діти в лікарнях на окупованих територіях - люди, від яких зовсім-зовсім нічого не залежить, а отже вони таки ні в чому не винні - будуть гинути. Ефективного способу припинити це неподобство - попри всі заклики самого Папи Римського - ніхто не знає. І справа тут навіть не у відсутності політичної волі чи нестачі гуманізму - справа у тому, що в тих суспільно-політичних координатах, у яких існує сучасний світ, відповіді, схоже, просто немає.