«Ми сиділи вдома до останнього, коли вже перестали ходити потяги і їздити автобуси, бо не наважувалися виїхати, – згадує Тетяна. – Вікна заклеїли скотчем навхрест і завісили ковдрами: траплялося, що коли бачили у вікнах світло, то стріляли. Коли починалися бомбардування, бігли в підвали і цілодобово там сиділи. Проте частіше в підвалах рятувалися бабуся зі старшим сином. А я тільки під час війни дізналася, що у мене, виявляється, є острах перед замкнутим простором. Коли я потрапляла в підвал, то починала задихатися. Можливо, на мене вплинули слова кума: «Підвал – це все! Якщо тебе там накриє, то вже не виберешся». Загалом, коли починали бомбити, я заспокоювалася по-своєму, наприклад починала прибирати в будинку, незважаючи на небезпеку. А молодший син Стьопа був зі мною – він без мене нікуди йти не хотів.

Виїхали ми 25 серпня 2014 року. Цей день я запам’ятаю назавжди, забути його просто неможливо. Чоловік мій пропав безвісті під час війни, я їхала з двома дітьми. Знайома сім’я обіцяла забрати нас на своїй машині, але не взяли, поїхали самі. Було дуже важко пережити образу. Потім ми знайшли машину, щоб виїхати. Увесь автомобіль обклеїли аркушами білого паперу, на них маркером написали: «Діти» – щоб не стріляли. І ось ми їхали, і бачили наставлені на нас з кущів дула гармат».

«Дорога нагадувала те, що бачили по телевізору, як рятувалися після Чорнобиля. Навколо – згорілі машини, автобуси, – знову переживає події тих днів Тетяна, – зі страхом в очах дісталися до Артемівська, сіли в автобус і тільки тепер я усвідомила: нам нема куди їхати! Ми не подумали про це заздалегідь, просто рятувалися. Йшла маршрутка до Запоріжжя, туди поїхала моя знайома, з якою разом навчалися. Набрала її номер: «Чи приймеш нас?». Вона погодилася. Коли доїхали до Запоріжжя, найбільше вражало те, що вечорами скрізь горить світло і ходять люди.

Ми прожили деякий час в Запоріжжі, а потім перебралися до Мелітополя. Спочатку нас пустили пожити в гуртожитку Воровського заводу («Мелітопольпродмаш» – авт.). Я зробила в кімнаті косметичний ремонт – наклеїла шпалери, пофарбувала, хотілося нормального життя. Працювала у військовому містечку – шили жилети для військових. Дітей влаштувала в садок і школу. Потім один з синів захворів, довелося звільнитися з роботи, а через деякий час нас попросили піти з гуртожитку. Причому в дуже короткий термін – за два дні. Ми пішли, наступні два тижні були пекельними: стояв листопад, діти жили в одному місці, наші речі – в іншому, а я ходила шукала квартиру...

А потім Бог допоміг і люди. Мої хлопці ходили в недільну школу храму св. Тетяни. Я зверталася за допомогою до настоятеля отця Михайла, тому що розуміла: я не спроможна винаймати житло! Я була без роботи, а треба було платити тисячу за квартиру плюс ще величезну суму за послуги...

Через якийсь час добрі люди з храму знайшли нам квартиру, я там повинна була платити тільки за послуги. Дуже багато нам допомогли на той час. Наприклад, вчителька сина дала нам фіранки, праску, ковдри. Так ми знайшли дах над головою.

А працювати-то все-таки хотілося! У себе на батьківщині я працювала провідником на залізниці. І зараз моя трудова книжка залишилася там, забрати я її не змогла. Ходила тут, оббивала пороги, просила взяти на роботу, але місця провідника не знаходилося, – нарікає Таня. – Через час запропонували бути бухгалтером, але я побоялася, хоча я маю ще й бухгалтерську освіту, бо не було досвіду.

І ось одного разу проводили опитування серед переселенців: «Що вам потрібно для щастя?». Я відповіла: «Я б шила, якщо б мала машинку!». І ось через якийсь час приходить хлопець на ім’я Денис, який проводив опитування, і каже: «Здрастуйте! Ви мене пам’ятайте? Я виконав Вашу мрію – привіз Вам бабусину машинку, вона все одно без діла стояла».

Машинка була старенька, але нічого: я на ній почала робити ремонт одягу та час від часу шити. Знайома побачила результат, закупила тканину і запропонувала зшити дитячі сукні на Новий рік. Я почала збирати гроші, і змогла купити нову сучасну машинку. А паралельно брала участь в грантових конкурсах для переселенців. П’ять разів подавала документи! На шостий мене помітили і подарували мені оверлок і машину для обробки трикотажних виробів. Ось таке щастя зі мною сталося якраз перед Новим 2017 роком!

Нашу бабусю відтоді ми бачили лише один раз. Під час війни мій чоловік пропав безвісти, і тепер я не можу поїхати на батьківщину побачитися з нею: потрібен документ з його згодою провезти дітей, а ми такого не маємо. Ось я і б’юся, намагаюся домовитися, щоб нас визнали.

Іноді люди скаржаться: як все погано! Я слухаю, мовчу і думаю: чого вам не вистачає? У вас є дах над головою. Ви не знаєте, що таке спати на чужому ліжку і їсти з чужої каструлі. Радіти кожному дню і думати: тільки були б здорові діти та рідні».

www.mv.org.ua