Сучасники описували його так: «Брюнет, вуса малі, зросту вище середнього, повний, очі чорні». Ворог визнавав у Семена такі чесноти, як: хоробрість, безкорисливість, кмітливість, гострий розум та надзвичайна інтуїція. Про його винахідливість ходили легенди. Він міг одягнутися як жінка і спокійно йти з відрами по воду назустріч більшовикам, які вже оточили село. Агент ЧК Д. Бузько зауважував: «Сам він на добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, подерті штани й підтоптані чоботи. Кожух-кенгуру, сукном критий, зняли йому хлопці із забитого командира-сибіряка та сиву шапку».

На думку вінницьких дослідників, батьківщина Семена Заболотного – село Обжиле Балтського повіту Подільської губернії (тепер Балтського району Одеської області). Натомість одеський історик Сергій Боган вважає родинним селом славетного отамана Тридуби (тепер Кривоозерського району Миколаївської області).

Вдалося встановити, що майбутній отаман народився приблизно 1894 року в селянській сім’ї та навчався на Вінниччині в Ольгопільському двокласному міському училищі, а згодом – на Одещині в Березівській  нижчій практичній школі садівництва, городництва і бджолярства, де здобув фах агронома.

Після закінчення училища Семена мобілізували на Першу світову війну. Він служив у кінній гвардії у званні єфрейтора, відзначався хоробрістю. А після жовтневого перевороту, вочевидь, певний час учителював, оскільки у більшовицьких джерелах за серпень 1920 року повідомлялося про розгром у Демівській волості Ольгопільського повіту «банди колишнього сільського учителя Заболотного».

Лютнева революція 1917 року висунула С. Заболотного в число найбільш знаних людей Балтського повіту. Земляки поважали його за те, що він був серед ініціаторів справедливого розподілу між селянами колишніх поміщицьких земель. Принципове відстоювання прав селянства додавало йому авторитету і забезпечувало підтримку населення. У другій половині 1919 року С. Заболотний формує збройне угруповання і очолює боротьбу балтських повстанців проти білих і червоних. У січні 1920 року він власними силами очистив від денікінців Балтський повіт і став керівником та координатором більшості українських повстанських загонів на Одещині й на частині Поділля.

Тривалий період Семен Заболотний підписувався «отаман повстанських чорноморських козаків» і так допікав більшовикам, що вони вважали його головним бойовим ресурсом Петлюри в Україні.  Його боротьба значно сприяла просуванню Одещиною частин Армії УНР, які брали участь у Першому Зимовому поході. Генерали М. Омелянович-Павленко і Ю. Тютюнник налагодили зв’язок з Головним Отаманом УНР С. Петлюрою саме через отамана Заболотного. При штабі загону Заболотного, як і в інших значних повстанських угрупованнях, діяв представник Міністерства внутрішніх справ УНР, який займався організацією державної влади, законодавчим забезпеченням, консультуванням і боротьбою з особами, які дискредитували УНР.

У квітні 1920 року загін отамана, попри сильний опір більшовиків, зайняв повітове місто Балту. Цього самого місяця, за підтримки повсталих селян, він звільнив від червоних місто Ананьїв та 8 днів утримував його. У вересні його загін знову здійснив успішний напад на Балту.

Наприкінці 1920 року через велику насиченість північних районів Одещини каральними загонами і регулярними підрозділами Червоної армії з’єднання Заболотного передислокувалося до Брацлавського повіту Подільської губернії. У загоні залишилося тільки його ядро: 60 вершників, 75 піших козаків при чотирьох кулеметах, а решта козаків, аби легше було маневрувати, пішли додому. Проте вже у квітні наступного року повстанці повернулися до Балтського повіту. Формування Семена Заболотного стало називатися Балтсько-Ольгопільський загін і, за даними більшовиків, у  ньому налічувалося 800 кінних і 150 піших при 16 кулеметах.

У цей час до найпомітніших операцій загону належить зайняття міста Бершадь, містечок Ольгопіль і Чечельник. Антибільшовицький повстанський рух був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. П’ята конференція КП(б)У

приписала селянству «економічну ворожість» до робітничого класу і радянської влади. Повстанці відбивали конфісковане у селян збіжжя і худобу, знищували продподаткову документацію, нападали на продзагони і військові об’єкти. 4 квітня 1921 року загін Заболотного вдарив на село Полянецьке, де були зосереджені продзагони. Після жорстокого бою продзагони було розгромлено, а зерно повернуто селянам.

Постановою ЦВК Рад України від 8 листопада 1921 року районами «із загрозливим рівнем бандитизму» було названо Волинську, Київську, Подільську і Одеську губернії.

Згідно із завданнями Партизансько-повстанського штабу щодо підготовки всеукраїнського повстання, навесні 1921 року територію України було розділено на п’ять повстанських груп, кожна з яких мала кілька районів, котрі, у свою чергу, поділялися на підрайони. Семен Заболотний очолив у Південній групі п’ятий район, який охоплював територію Балтського, Ольгопільського та частково Брацлавського повітів. Йому підпорядковувалися всі отамани, які діяли у цій місцевості. Так, 13 червня 1921 року біля міста Бершадь об’єдналися загони отаманів Підкови, Кощового, Блохи і Заболотного під загальним командуванням останнього.

Докладну характеристику повстанського руху на теренах п’ятого району дав отаман Прокіп Лещенко, який у жовтні 1921 року піддався на більшовицьку амністію. «Територія розбита на райони, на чолі яких стоять уповноважені Заболотним ватажки, – наводили слова Лещенка більшовики. – До кожного району прикріплена банда, яка може виходити за його межі лише у виняткових випадках. Банди складаються зі старих повстанців, причому в кожну обов’язково введені мешканці даного району, кожного села, які є посередниками між бандою і селянами. Чисельність банди: 30-50-80 чоловік, банди великої чисельності не формуються – з метою зручності пересування і лише при нальотах збільшуються за рахунок населення навколишніх сіл. В усіх селах є підпільні повстанські кадри, яких викликають у банди лише у виняткових випадках. Це та маса, на якій будують свої надії організатори повстань. Душею повстанського руху на Ольгопільщині є місцева інтелігенція в особі учительства, духовенства і радянських службовців».

Слова «банди» та «бандити» у вищенаведеному фрагменті слід розглядати лише у контексті більшовицького політичного сленгу. Бійці повстанських загонів, які діяли в межах означених повітів Одеської губернії, самі себе називали козаками-повстанцями і відмежовувались від банд кримінальних злочинців. Дані червоної розвідки сповіщають, що «серед повстанців сувора дисципліна, злочини караються розстрілами і шомполуванням».

Усвідомлюючи небезпеку загальнонародного зриву, більшовики прикладали максимум зусиль для локалізації повстанського руху. Вони почали прочісування лісів великими силами регулярного війська. За таких обставин повстанці намагались не вступати у фронтальні бої з червоними. Проте бували й винятки. Так, 6 липня 1921 року Семен Заболотний контратакував ворожі підрозділи, які прочісували Будейський ліс. Червоноармійські частини зазнали важких втрат і змушені були відступити. 7 липня повстанці у кількості 40 шабель із 4 легкими кулеметами відбили у продзагону 60 пудів зерна і обстріляли з кулеметів і гвинтівок 2-й батальйон 467-го червоногвардійського полку. За більшовицьким зведенням, бій тривав до світанку і батальйон був розбитий та розсіяний.

У цей час більшовики вживали нелюдських методів для поборення повстанського руху. Якщо жителі якогось села надавали допомогу повстанцям продуктами або місцем постою, це ставало причиною розправи над ними. Так було вщент спалене село Попова Гребля (нині село Червона Гребля Чечельницького району Вінницької області). Без даху над головою залишилися 1840 осіб, а біля сотні селян було розстріляно. Семен Заболотний звернувся до Балтського ревкому і парткому: «З приводу вжитих вами терорів неповинним селянам, котрі містяться в пожежі сіл, просимо вас звернути увагу на те, що це єсть неповинні жертви недограбованого вами селянства. А тому попереджаємо, що коли подібні терори будуть вживатись вами і надалі, Українська дієва повстанська рада оголошує суворий терор всім сім’ям партійних робітників. Просимо довести це до вищих органів вашої влади».

Повстанська дієва рада була найвищим колегіальним управлінським органом. Тому нерідко саме від імені ради отаман звертався до більшовиків. 

У складі загону Семена Заболотного був окремий політично-агітаційний відділ. Збереглися листівки і звернення повстанських пропагандистів, спрямовані як до всього населення України, так і до окремих його груп і навіть до ворога. Чекісти стверджували, що Заболотний розгорнув «могутню політичну агентурну мережу на території Одеської та Подільської губерній». У нього скрізь були свої люди, а в селі Чернече учитель Данило Вишенський  організував ремісничу школу, учні якої «займалися виключно розвідувальною роботою».

Співпрацювали з отаманом і деякі старшини Червоної армії. Наприклад, командир 26-го кавалерійського полку Байда, начальник кінної розвідки цього полку Савицький, колишній командир 98-го кавалерійського полку бригади Котовського Киршул, командир 70-ї бригади червоного козацтва Крючковський.

Високий моральний авторитет Заболотного серед населення спонукав більшовиків влаштувати на нього справжнє полювання. ЧК послідовно засилала в його оточення своїх агентів. Одним з таких агентів був Д. Бузько, колишній урядовець УНР, який у загоні називався прізвищем Гусько. 

Діставши інформацію про те, що Заболотний планує кілька діб перепочити у селі Фернатія, Бузько передав її до Балтського ДПУ. Хату, в який перебували повстанці, було оточено. Відбулася перестрілка. Заболотний відмовився здаватись і продовжував відстрілюватись. Тоді чекісти зігнали до подвір’я заручників з числа мешканців села, пообіцявши в разі продовження опору їх розстріляти. Отаман Заболотний і його побратими здалися. Це сталося 7 серпня 1922 року. За вироком ревтрибуналу Семена Заболотного було розстріляно. Ані Бузько у своїй книзі, ані радянська історична література, ясна річ, не згадують про заручників.

Дотепер найбільш повно діяльність отамана Заболотного була висвітлена у монографії вищезгаданого вченого-історика С.М. Богана «Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920-1923 рр.», яка була видана за сприяння Одеської обласної організації ВО «Свобода».

Роман Кухаренко, 

власкор газети «Міграція»