Представник відомого роду Капністів, засновником якого є венеціанський дворянин Василь Петрович Капніст – грек за національністю, який вступив на службу до російського війська під час Прутського походу (1711) Петра І. Був миргородським полковником (1737-1750), потім бригадиром російської армії, брав участь в Семилітній війні 1756-1763 років, де й загинув у бою під Грос-Єгерсдорфом ще на початку бойових дій. Його наймолодший син Василь народився вже після загибелі батька, Василя Петровича, в Обухівці на Полтавщині. Мати, Софія Андріївна, походила з роду Дунін-Борковських.

У шістнадцятирічному віці Василь Капніст поступив на службу капралом в Ізмайловський полк й дослужився до чину підпоручика гвардії. З 1775 року – офіцер Преображенського полку.

У Петербурзі він познайомився з відомим російським поетом Г. Державіним, а невдовзі увійшов в його гурток. Величезний вплив на поета справила і творчість українського поета та філософа Григорія Сковороди. Свою першу оду В. Капніст написав у 1775 році французькою мовою. Почав друкуватися з 1780 року в журналі «Санкт-Петербургский вестник». Популярність йому приніс перший віршований твір «Сатира 1» («Сатира первая и последняя»), у якому чітко відбивалися помірковано-просвітницькі ідеали молодого поета.

У 1782-1983 роках Василь Капніст був контролером головного поштового управління у Петербурзі. А 1783 року, після відставки з військової служби, повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтавської губернії.

Користувався великим авторитетом серед українського дворянства. Займав виборні посади ватажка дворянства Миргородського повіту (1782), Київської губернії (1785-1787), генерального судді Полтавської губернії (з 1802 року) та полтавського предводителя дворянства (з 1820 року), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського народу.

1787 року В. Капніст разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні, який, незважаючи на підтримку П. Рум’янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відхилений царським урядом.

У квітні 1791 року, в розпал революційних подій у США та Франції, Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками прусського уряду, в тому числі з міністром закордонних справ (канцлером) Пруссії Е.-Ф. Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

Хоча царському двору від тих же німців стало відомо про зусилля й наміри В. Капніста, але ніхто не наважувався застосовувати проти нього хоча б якісь репресивні заходи.

Відомо, що у цей час колишні запорожці Антін Головатий та інші вели складну гру з урядовцями Катерини ІІ, щоб зберегти свою військову потугу, її національний характер, і таки виторгували для цієї мети Кубанський край.

Сучасникам Капніст був передусім відомий як письменник та поет. Він писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. Багато віршів поета відображають побут тодішньої України. Він оспівав багатство природи рідного краю («Обухівка», «В пам’ять береста» та ін.). Поезія Капніста була пов’язана з передромантичними літературними течіями й зіграла помітну роль в розвитку літератури допушкінської доби. Були в нього й гострокритичні твори. 

У 1783 році він написав «Оду на рабство» (опублікована 1806 року), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема остаточної ліквідації в 1783 році козацьких полків і запровадження кріпацтва у Слобідській і Лівобережній Україні.

Не дивно, що «Ода на рабство» викликала лють Катерини II. Адже автор протестує проти національного гніту. До речі, у маєтках братів Капністів хлібороби були звільнені від кріпацьких обов’язків. За людяне ставлення і захист їх від чиновницького свавілля селяни зверталися до Василя Капніста пошануванням «Батьку!».

Як відомо, Катерина ІІ скасувала в 1764 році гетьманське правління. Тож поет головним чином виступав за відновлення гетьманства, як вважав Д. Бантиш-Каменський. Це підтвердив майже через століття і німецький дослідник творчості Капніста Георг Закке. «Ода на рабство» довгий час ходила серед громадськості в списках і набула широкого розголосу. Твір був надрукований з великими труднощами лише в 1809 році, а через сорок років підданій жорсткій цензурі.

Найважливіший і єдиний драматичний твір Василя Капніста – віршована комедія «Ябеда» (1798), в якій він у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях, нещадно викривав судові зловживання і бюрократизм як типові явища російського самодержавства. 

Перша постановка її на сцені відбулася 1798 року й набула нечуваного розголосу в суспільстві. М. Дмитрієв тоді писав: «Це одна з тих комедій, які роблять честь не тільки автору, але всій літературі. Сила її дивовижна! Є такі місця, в яких порок, не втрачаючи боку комічного, досягає трагічної сили... Ось право Капніста на безсмертя...». 

Російський уряд відреагував швидко й заборонив постановку. Тодішній директор департаменту Міністерства внутрішніх справ Росії барон Ф. Вігель пояснив, що автор «Ябеди», мовляв, «у перебільшеному вигляді, на ганьбу світу, навів злочинні мерзоти наших головних суддів і їх підлеглих. Тут ані в дії, ані в особах немає нічого веселого, забавного, а одне лише жахаюче, і не знаю чому назвав все це комедією». Але ж високий урядовий чиновник не побачив головного, а саме – гнівного осуду політики російського самодержавства в Україні. Проте не дивлячись на заборону, комедія «Ябеда», яку літературознавці вважають попередницею «Ревізора», «Мертвих душ», «Сну», «Кавказу», «Юродивого», продовжувала незмінно входити до репертуару деяких впливових російських театрів до 1840-х років.

Хоча «Ябеда» була написана ще наприкінці ХVІІІ ст. і вже давно не ставиться на театральних підмостках, її персонажі – прокурор Хватайко і суддя Кривосудов з їхнім невмирущим кредо «жить ябедой и тем, что взято, то и свято» і дотепер продовжують виглядати якось аж занадто по-сучасному.

Василь Капніст також був літературознавцем, за що був прийнятий до Російської імператорської академії наук. Тривалий час трудився директором училищ Полтавської губернії. Він приділяв багато уваги поширенню грамотності серед українського народу. В. Капніст також був генеральним суддею Полтавської губернії. У 1801 році вийшов у відставку статським радником. 

З 1812 року був кандидатом на посаду губернського маршалка Полтавщини. У зв’язку з наступом французького війська Наполеона І з’явилася нагода відновити національні козацькі збройні формування. Капніст розпочинає організаційну діяльність, незважаючи на спротив генерал-губернатора Малоросії україноненависника князя Лобанова-Ростовського. Разом зі своїм другом, колишнім міністром Дмитром Трощинським Василь Капніст таки домагається свого.

У дослідженнях О. Оглоблина, П. Беркова, С. Капніст-Скалон йдеться про зв’язки поета з діячами Південного таємного товариства, зокрема з Сергієм Муравйовим-Апостолом. Відомо, що молодший син Василя Капніста Олексій був утаємничений в усі плани змовників-південців. Його заарештували 14 грудня 1825 року. Павла Пестеля, як відомо, охранка взяла 13 числа того ж місяця. Підполковника Сергія Муравйова-Апостола жандармам вполювати не вдалося. Чернігівський полк під його проводом таки став на шлях збройного протесту.

Василь Капніст переклав «Слово о полку Ігоревім» російською мовою і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження та українські особливості цього твору.

Він мав велику і дружну родину. Протягом життя в нього народилося п’ятнадцятеро дітей, з яких зрілого віку досягли тільки шестеро.

Василь Капніст прожив лише 65 років. Він якось застудився й невдовзі, 8 листопада 1823 року, помер в оточенні членів сім’ї та був похований на родинному обійсті в с. Кибинцях, що на Полтавщині.

Діти Олексія Капніста – графи Василь, Петро, Павло – підтримували розвиток української культури. Графи Дмитро Павлович та Іполит Іполитович Капністи, члени Державної думи 1914 року, протестували проти заборони вшанування 100-х роковин Тараса Шевченка. Графа Олексія Павловича Капніста, контр-адмірала Чорноморського флоту, зарубали денікінці біля підніжжя гори Машук за самостійницькі настрої і підтримку уряду гетьмана Павла Скоропадського.

У листопаді 2008 року в рідному селі В. Капніста відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника поетові та громадському діячеві, спорудженого за проектом харківського студента Сергія Лінника коштом заснованого в 2007 році нащадками давнього роду Капністів «іменного» фонду за сприяння районної та обласної влади. На урочистих зборах згадували яскравий життєпис Василя Васильовича Капніста.

Український історик Олександр Оглоблин так написав про Василя Капніста: «Відомий письменник з походження напівгрек-напівукраїнець, завжди і скрізь – і в чужому російському оточенні, і на закордонній чужині, і на батьківщині залишався українцем у найкращому розумінні цього слова – українським патріотом». Його донька Софія Капніст-Скалон якось згадувала: «Взагалі він брав участь у всьому, що стосувалося Малоросії, і немов страждав разом з нею, від чого найчастіше був сумним і в поганому настрої. Єдиним бажанням його було – відновити колишній добробут і багатство Малоросії і оживити, так би мовити, народ, який пам’ятав ще свою волю».

20 травня 2015 року в Полтаві вулицю Іскровську було перейменовано на вулицю Василя Капніста.

Р. Кухаренко, 

власкор газети «Міграція»