Колонка редактора
Читачів нашої газети цікавить доля останнього кошового отамана П.Калнишевського.          Відгуки різні: хтось намагається прикрасити події, пов’язані з його життям, інші, як завжди, його засуджують, не вдаючись особливо до подробиць,  відтворених історичних фактів. Але історія у нашого народу є, і на мою думку, ми не повинні принижувати її і робити з неї знаряддя для сучасної ворожнечі і злопам’ятств.
          Англійський політичний діяч Е.Берк колись вірно сказав: «Історія - це союз між померлими, живими та ще не народженими». Тому ми не повинні позбавляти наших дітей і онуків можливості знати і шанувати історію нашого народу. На мій погляд, однією з видатних особистостей нашої історії  і є останній кошовий отаман Запорізької січі - Петро Іванович Калнишевський.
         Власний кореспондент газети «Міграція» Роман Кухаренко висловив свою думку з цього приводу.
         Чекаємо ваших відгуків.

        Петру  Калнишевському судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже — й України. Сталося так, що він виявився останнім кошовим отаманом Запорозької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування.
        Народився він 1691 р. у с.Пустовійтівка (нині Роменського р-ну Сумської області). У юному віці потрапив Петро на Січ, де й пройшли його молоді роки. Згодом він займає вищі старшинські посади: військового осавула, який відповідав за стан і організацію війська, потім — військового судді (друга особа після кошового отамана).
         У 1762р. він уперше обирається кошовим отаманом Запорозького війська. У вересні цього ж року, разом із військовим писарем І.Глобою, П.Калнишевський зустрівся з царицею Катериною ІІ та не дуже їй сподобався, тому й позбувся своєї посади. Проте у січні 1765 р., усупереч царській волі, знову став кошовим отаманом.
        П.Калнишевський брав активну участь у російсько-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 рр., проявив  себе  талановитим  полководцем при взятті Очакова, Кінбурна, Бахчисараю, Хаджибею та ін. Важливий внесок запорожців у перемогу Російської імперії був відзначений царським урядом. У 1770 р. П.Калнишевський нагороджений великою золотою медаллю з діамантами, а 1773 р. йому присвоєно військове звання генерал-лейтенант.
        Кучук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 р., що завершила війну, стала поштовхом для царизму в практичній реалізації смертного вироку Запорозькій Січі. Для операції проти Запорозької Січі було використане військо, що поверталося з російсько-турецької війни, загальною кількістю понад 100 тисяч осіб, яким командував генерал-поручик Петро Текелі. Царські війська швидко зайняли Запорожжя — певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном із 20 невеликими гарматами. Залоги в паланках були ще слабкішими.
        За розпорядженням військових властей всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали. Вища січова старшина була репресована. Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув’язнення. Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися навіть найближчі родичі.
      Лише майже через століття дослідники за архівними документами встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький монастир. Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах. Ув’язнення було жахливим: його по суті живцем замурували в кам’яному мішку. Помер П.Калнишевський 1803 р., 112 літ від роду в цьому ж монастирі, де він добровільно залишився й після «помилування» його Олександром І у 1801 р.
        Читаючи біографію Петра Калнишевського, відразу важко збагнути причину такої жагучої ненависті до нього з боку російської цариці Катерини ІІ, яка прирекла поважного і заслуженого отамана-січовика на багаторічні нелюдські страждання. Проте згодом стає зрозуміло, що причина  такого відношення пов’язана з державотворчою та господарською діяльністю Петра Калнишевського і навіть має безпосередній стосунок до неоголошеної війни, яку проводять проти України нинішні політичні нащадки «голодної вовчиці» (за виразом Т. Шевченка).
         Утвердившись на уряді кошового отамана, Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства Запорозької Січі — підвалини її політичної автономії. А тоді, бачачи, що причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони є насамперед поставки провіанту, він розпочав активну колонізацію краю. Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького та татарського, ногайського та буджацького полону.
         Карл Маркс назвав Запорозьку Січ «козацькою християнською республікою». Він наголошував, що «з появою козацтва дух вольності розлився по Україні». Вольтер захоплювався героїзмом запорожців і намагався знайти паралелі їм у світовій історії. Микола Гоголь з пафосом писав: «Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну».
        Зрозуміло, що керманичка Російської імперії, як держави, сам принцип організації якої передбачав насильство над особистістю, узаконене рабство (кріпацтво), бідність та важку працю для переважної більшості населення, що мало забезпечувати райське життя для нечисленної верхівки, не могла змиритися з існуванням Запорозької Січі — осередку волі, звитяги та творчої праці.
        Пізніше у маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно, утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під власним своїм несамовитим управлінням».
         Взагалі єдине за що можна поважати Катерину ІІ, так це за відвертість, якої цілковито позбавлені її нинішні політичні спадкоємці у Кремлі. Замість того, щоб чесно визнати, що єдиною причиною розв’язаної ними війни проти України є європейський вибір українського народу, вони постійно торочать про нацизм, фашизм, утиски етнічних росіян в Україні та інші виссані з пальця «проблеми».
         Необхідно зазначити, що державотворча праця Петра Калнишевського була настільки продуманою та глибокою, що російському царизму так і не вдалося цілковито подолати її наслідки навіть після знищення Запорозької Січі. Дякуючи подвижницькій праці Петра Калнишевського та його попередників з освоєння та заселення Півдня України, цей регіон назавжди залишився українським за своїм духом, незважаючи на тривалі наполегливі спроби перетворити його на якусь «новоросію», або вже у нинішній час протиставити південних українців мешканцям інших регіонів нашої країни.
          У  1990  р.  при  в’їзді  до  міста  Ромни  встановлено пам’ятник Петру  Калнишевському, споруджений  на честь 300-річчя його народження на місці, де до 1908 р. знаходилася Покровська церква, збудована на кошти січового отамана.
          Свого часу в Одесі теж планували встановити пам’ятник цій видатній людині. Передбачалося, що пам’ятник постане біля Ланжеронівської арки або в будівлі Одеської обласної держадміністрації на розі проспектів Гагаріна і Шевченка.
           Переможцями конкурсу на кращий проект пам’ятника Петру Калнишевському, оголошеному в Одесі 3 березня 2008 р., стали скульптори Петро Дроздовській, Микола Обезюк і архітектор Анатолій Гайдамака. За їхнім проектом, кошовий зображений верхи на коні, із списом і козацьким стягом.
          Проте не так сталося як гадалося. 28 лютого 2011 р. депутатська більшість Одеської міськради 6-го скликання, основу якої становили члени фракції Партії регіонів, визнала помилковим рішення сесії міськради попереднього, 5-го скликання від 10 липня 2008 р. «Про погодження місця розташування пам`ятника кошовому отаману Петру Калнишевському». Нехай це залишиться на їхній совісті.
         Тим не менш надія на те, що правда восторжествує усе ж таки зберігається, бо нині в нашому місті активно працюють на його благо гідні продовжувачі справи останнього запорозького кошового, які об’єдналися у благодійному фонді ім. П.І.Калнишевського. Роботою фонду керують: почесний президент Валерій Балух та виконавчий директор Ірина Протопопова. До наглядової ради входять такі шановані в нашому місті люди, як генерал-полковник Сергій Чернілевський, народний артист України Микола Свидюк, генеральний директор компанії «Капітан» Валентин Кобилянський. Напрямками роботи фонду є не лише увіковічення пам’яті останнього кошового Запорозької Січі, але також благодійна допомога, видавнича діяльність.
         «Історія його (Петра Калнишевського – Р. К.) життя — це історія свободи і несвободи, а також трагедії особистості в певних історичних умовах, — говорить Валерій Балух. — Перш за все, це був видатний державний діяч, який мав незаперечний авторитет. Людина без роду і племені досягла вершини в ієрархічній драбині Запорізької Січі, займаючи протягом двадцяти років (!) виборні посади військового судді і кошового отамана. Калнишевський був дуже розумною людиною, умів швидко орієнтуватися у мінливих політичному середовищі і встигав приймати правильні рішення.
          Розмірковуючи над нашим сьогоденням Валерій Сергійович зазначає: «Україна має своє національне, етнічне коріння, об’єднане в межах певної території. У науці, що вивчає етноси, є термін — «титульна нація». Під ним розуміють національність тієї частини населення, ім’ям якої названо державу. Титульна нація має свою культуру, мову, територію, економіку. Україна, як відомо, здобула незалежність без пролиття крові.Господь подарував нам свободу. Але потім Україну чекали серйозні випробування. Адже будь-яка нація виживає тільки завдяки тому, що вона сильна. Або гине, бо слабка. Долю нації визначає відповідь на питання: чи здатна вона підтримувати свою політичну та історичну обізнаність? На жаль, епопея із встановленням пам’ятника Калнишевському в Одесі стала дзеркальним відображенням того, що відбувалося в Україні.
          Тільки сильна самодостатня держава може не боятися будь-яких зовнішньополітичних союзів, почуваючи себе рівною серед рівних. Але для того, щоб змінити Україну, побудувати державу, якою її громадяни пишатимуться, треба спочатку змінитися нам самим. Що ж стосується пам’ятника Петру Калнишевському в Одесі, то я переконаний — він обов’язково буде».