Іван Львович Липа народився 24 лютого 1865 року в Керчі (Крим). Початкову освіту здобув у парафіяльній школі при грецькій церкві. У 1880–1888 роках навчався в Керченській гімназії, закінчивши яку, вступив на медичний факультет Харківського університету.
   Улітку 1891 року, під час роботи в комісії з перепису нерухомого майна в Полтавській губернії, Іван Липа разом зі своїми товаришами-однодумцями Миколою Байздренком, Михайлом Базькевичем і Віталієм Боровиком створив таємне політичне товариство – «Братство тарасівців» із виразною програмою самостійності України.
   Після відвідин із братчиками могили Шевченка в Каневі Іван Липа писав: «Через увесь день чулась якась невидима присутність між нами генія… Не можна й вимовити, слова задля того дуже слабі, яке дуже глибоке й вельми незвичайне вражіння лишив по собі на мене той день… Велика й незабутня могила генія міцно і чарівно з’єднала нас любов’ю. Дух же Тарасів був між нами німим і невидимим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України».
   Братство, задумане чотирьма, розросталося, розгортало діяльність на всю Україну. Основні положення програми організації зводилися до розриву з українофільством, тобто з пасивним замилуванням всім українським. Усі сили спрямовувалися на національно-визвольний рух, на творення української культури, розвиток й поширення української мови (кожен член організації мав навчити української грамоти щонайменше двох майбутніх братчиків). Тарасівців підтримували українські письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко. Гуртки організації діяли в Харкові, Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших містах.
   Попри надзвичайну конспірацію, уберегтися від пильного жандармського ока не вдалося. У ніч на 1 травня 1893 року поліція провела понад 40 обшуків у братчиків. Мужня поведінка тарасівців на допитах, коли жоден із них не видав організації, за винятком епізодів, що так чи інакше були відомі поліції, обернулася тим, що незабаром більшість заарештованих звільнили. Іван Липа дістав три місяці ув’язнення «за стремление к отторжению Малороссии от Великой России» й підлягав гласному нагляду поліції, а також був на три роки позбавлений права жити в центральних губерніях Російської імперії. Липа мешкав під наглядом поліції спочатку в Керчі, потім – у Казані, де 1897 року закінчив університет й отримав диплом лікаря. Іван Левович, пропрацювавши на державній службі в закладах земської медицини на Херсонщині, Одещині та в Полтаві, 1902 року перебрався на постійне проживання до Одеси, де його дім невдовзі став осередком культурницького руху Півдня України.
   В Одесі він одружився з медсестрою Марією Булдовською, яка походила з полтавської священицької родини. Після трагічної загибелі в 1903 році дружини з 1904 року поруч з Іваном Липою — Марія Шепель, яка стала для чотирирічного Юрка другою матір’ю. Вона викладала українську мову і літературу, природознавство. Написала навіть підручник з україністики, який із невідомих причин не був виданий.
   Іван Липа побудував у селі Великий Дальник під Одесою велику лікарню на кілька будинків, трьохдесятинний сад із басейном і квітами, городом і курганом для огляду. Ця лікарня збереглася і працює дотепер. Іван Львович не відмовляв жодному хворому в безкоштовному прийомі.
    З 1905-го по 1918 рік, не полишаючи лікарської праці, завдяки якій здобув виняткову популярність у людей, Іван Липа видавав в Одесі альманах «Багаття», був співредактором тижневика «Українське слово», активно співпрацював з українськими часописами «Нова громада», «Шершень», «Громадська думка», «Рада», «Українська хата». 1905 року Іван Левович став одним із засновників одеської «Просвіти», пізніше заснував у місті єдине українське видавництво «Народний стяг», яке містилося на вул. Дворянській, 30.
   Після Лютневої революції 1917 року Івана Липу обрали делегатом від Одеси до Української Центральної Ради. Він став комісаром уряду Одеси, а за гетьманату Павла Скоропадського займав посаду лікарського інспектора Одеси.
   За короткий час Директорії Іван Липа зумів зібрати автокефальний Собор, при ньому Українська Автокефальна церква отримала самостійність і підтримку уряду. Іван Левович був одним із авторів проекту першої Конституції УНР (1918).
   24 грудня 1918 року Директорія сформувала свій перший уряд – Раду Народних Міністрів, яку очолив Володимир Чехівський. У цьому уряді Івана Липу призначили керівником управління культів при Міністерстві освіти (фактично це було самостійне міністерство культів). 2 січня 1919 року Липа прибув з Одеси до Києва й узявся за роботу.
   Згодом Іван Липа в статті «Як я пішов у революцію» писав: «Усе міністерство моє складалося із 160 чоловік, але евакуювалося лиш чоловік із 30, найбільш свідомих і потрібних міністерству. З виїздом із Києва робота в масштабі державному в моєму міністерстві скінчилася».
   Новий склад Кабінету Народних Міністрів, який очолив Сергій Остапенко, був сформований 13 лютого 1919 року. Іван Липа посів у ньому посаду керівника справами міністерства культів (тобто залишився на своїй колишній посаді).
   Уряд Остапенка не протримався й двох місяців: уже 9 квітня новим прем’єр-міністром став Борис Мартос. Іван Липа тепер виконував свої обов’язки на правах тимчасового керівника міністерства, але 13 травня Директорія на черговому засіданні звільнила його з керівної посади заднім числом – з 23 квітня.
   Як бачимо, міністерська кар’єра Івана Липи обмежилася чотирма місяцями аж при трьох прем’єр-міністрах і при постійних переїздах. При всьому бажанні зробити щось реальне за такий час і в таких умовах було просто неможливо.
   На початку червня 1919 року українському війську вдалося звільнити Кам’янець-Подільський від більшовиків  і він надовго став тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Іван Липа зі своїм сином на деякий час замешкав у цьому місті. Юрій Липа, який навчався в місцевому університеті, писав про ці дні:
«Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці на Поділлі з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати. Не вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим ще так-сяк давали раду українські бійці. Найгірше було з ліками. Не було чим лікувати хворих і ранених. Не було чим гальмувати кровотечі, обнижувати гарячку, гоїти запалені кишки і рани.
   Військові й цивільні шпиталі були переповнені, але перемучені лікарі, сестри й фельдшери не могли хворим багато помогти. Хіба що вдалося трохи забрати медикаментів від ворога або контрабандою щось прийшло з Заходу. Але цього було мало, незначна кількість ліків не заважувала багато серед загальної біди. Люди вмирали і недалеко від фронту, і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого – хіни, саліцилу, таніну. А на це не було ради. Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди».
   У листопаді 1920 року, через наступ більшовиків, Іван Липа, як і багато інших українських діячів, вимушено подався до Польщі. 24 березня 1921 року Іван Левович став міністром здоров’я й опікування в еміграційному уряді. Він пробув на цій посаді чотири місяці – до 5 серпня 1921 року, коли наказом Директорії УНР було звільнено весь уряд.
   1922 року Іван Липа оселився поблизу Львова в селищі Винники, вів приватну лікарську практику, хоч і мав через це неприємності з польською владою, займався літературною творчістю.
   Думками завжди був з близькими людьми, з якими розлучила доля, – дружиною Марією (залишилася в Одесі) і сином Юрієм (студент медичного факультету Познанського університету), з яким підтримував постійний зв’язок через листування.
Помер 13 листопада 1923 року на руках в Івана Огієнка. Поховали Івана Липу у Винниках біля спільної стрілецької могили. Ховав православного Івана Липу греко-католицький священик о. декан Григорій Гірняк (з дозволу митрополита Андрея Шептицького).
У статті «Світлій пам’яті Івана Липи», опублікованій 1937 року в журналі «Наша культура», що видавався у Львові, Іван Огієнко писав:
   «Якось непомітно й вечір насунув і зовсім потемніло. Сумно й тихо верталися з похорону приятелі Івана Левовича. Починав сіяти дрібний дошкульний дощик, як щирі сльози за передчасно загинулим емігрантом, за чулою людиною, що горіла й світила глибоким патріотичним вогнем...
   Тихо вертався додому й я. Душу обгортав болючий сум за несподівано втраченим товаришем, з яким ми п’ять літ кипіли й нервувалися, віддавши цілих себе на будування Самостійної України... Доля не судила йому побачити вільної України – довелось скласти зболілі кості свої далеко від родинного міста...».
   Дружині Івана Липи не пощастило вирватися із «комуністичного раю», вона викладала природознавство в українській школі ім. Драгоманова на Болгарській вулиці в Одесі. Марія Липа померла 1935 року від нестатків та переслідувань.
1937 року Юрій Липа встановив на Винниківському цвинтарі, неподалік Стрілецької могили, пам’ятник батькові.