Народився Михайло Чайковський 29 вересня 1804 року в селі Халчинець на Київщині в заможній українській (хоч і полонізованій) родині. Мати була правнучкою гетьмана Брюховецького, а двоє його дідів воювали під запорозькими знаменами (один загинув під час оборони Січі 1775 року).
   Батько помер рано, тому вихованням хлопчика займався його дядько Михайло Глембоцький. У 1812 році він воював на боці французьких військ Наполеона І, був легко поранений у Бородінській битві, а в бою на Березиній урятував імператора від полону, давши йому свого коня. Згодом у власному маєтку тримав озброєний загін – 200 осіб у козацьких одностроях – і друкував газету накладом 20 примірників, у якій розповідав про власні подвиги, справжні та вигадані. Тож коли Михайло приїхав у маєток дядька, його відразу вдягли по-козацьки й, окрім обов’язкових для вивчення предметів, почали навчали історії, фольклору та військовій справі.
   Згодом Михайла віддали вчитися до Бердичева, в ліцей Джона Воллсея. У ліцеї панував дух свободи. Один із учителів пишався, що був похресником Івана Ґонти. 1825 року Михайло їде до Варшави – на пошуки пригод і слави. Він часто буває на балах у генеральші Вонсович у наймоднішому варшавському салоні й саме тут знайомиться з Адамом Чарторийським, Юліушем Словацьким, Адамом Міцкевичем, а також із великим князем Костянтином Павловичем – намісником Польщі. У 1826 році Костянтин Павлович познайомив Михайла зі своїм братом Миколою І. Імператор запропонував Чайковському посаду при дворі та чин камер-юнкера. Коли дядько Глембоцький дізнався про це, то пообіцяв проклясти хлопця і позбавити його спадщини – так він ненавидів Росію. Михайло повернувся в родинний маєток і кілька років прожив нудним і спокійним життям поміщика: полювання, бали, преферанс...
   Коли у 1831 році в Польщі почалося повстання, Чайковський розпустив кріпаків, створив добровольчі козацькі загони і влився в повстанське військо. Від самопроголошеного польського уряду він отримав чин поручника та срібний хрест. Після придушення повстання мусив емігрувати до Франції. Його маєток конфіскували, а самого Чайковського на території Російської імперії оголосили персоною нон-грата.
    У Парижі зібрався цвіт польської еміграції: Чарторийський, Міцкевич, Словацький, Красинський, Норвід, Лелевель, Мохнацький, Дембовський. Більшість гуртувалася довкола готелю «Ламбер», який став символом польської нескореності. Чайковського вирізняло те, що він декларував себе українцем і вважав, що сильної Польщі без сильної України не може бути. Там у 1837 році Михайло видає роман «Вернигора» з часів гайдамаччини, де вперше описує, як Ґонта вбив власних дітей. Мартос згадував: «До мене потрапив роман Чайковського польською мовою «Вернигора» . Я дав Шевченкові прочитати. Зміст «Гайдамаків» і переважну частину подробиць цілком запозичено звідти». Шевченко через приятеля передавав рукопис «Гайдамаків» у Париж, аби дізнатися про враження Чайковського від поеми. Можливо, ця спроба контакту стала згодом містком між Чайковським і кирило-мефодіївцями.
   З-під пера Чайковського виходять «Козацькі повісті», «Стефан Чарнецький», «Українка», «Кошовий», «Гетьман України», «Ганна». Ряд дослідників вважає автора цих творів батьком польського історичного роману. У 1841-му Чайковський, проте, закинув письменство і з головою поринув у політику.
   Дух авантюр і пригод штовхав на подвиги. За завданням Адама Чарторийського Чайковський їде з таємною місією на Балкани, де за французькі гроші створює розгалужену шпигунську мережу. Усі дії були спрямовані на одне – послабити Росію. У вересні 1842 року Чайковський ініціював переворот у Сербії, внаслідок чого на Балканах послабився російський вплив. Далі – замирення конфлікту в Добруджі (між запорожцями та некрасовцями), а також боснійського релігійного конфлікту .
   Дослідники стверджують, що в 1845 році Чайковський намагався розпалити повстання на Україні. Тоді ж починає діяти Кирило-Мефодіївське братство. Є підстави вважати, що знаменитий програмовий твір кирило-мефодіївців «Закон Божий, або Книга Буття українського народу» – теж робота Чайковського. Досі немає жодного аргументу на користь авторства Миколи Костомарова. Припущення Грушевського розбивається об свідчення самого Костомарова: «Під час перебування на Волині дістав я польською мовою написаний твір з домішкою малоросійської, приписуваний якомусь із польських емігрантів з України, який я тоді переклав». Міністр внутрішніх справ Росії граф Орлов у доповідній імператору писав, що волелюбні ідеї проникли в Україну через емісарів, «керівник яких, Чайковський, перебуває у Константинополі».
   Так, тоді він був уже в Константинополі. У 1848 році, після невдалої спроби організувати повстання у Болгарії, щоб уникнути підозр у нелояльності до турецького уряду, приймає іслам. Чайковський так переконливо зіграв роль приятеля Туреччини, що посварився з польським політичним середовищем і втерся в довіру до султана Абдул-Меджида. Згодом Пантелеймон Куліш у поемі «Куліш у пеклі» зробить Чайковського одним із героїв твору – Ляхом-Потурнаком, який нібито і звів Куліша з «істинного» шляху. Прийнявши іслам, Чайковський змінює ім’я: 18 грудня 1850 року він стає Садик-Пашею.
   Після придушення угорської революції з Австрії до Туреччини їдуть радикально налаштовані мадяри, поляки, українці. Чайковський розпочинає переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ після тривалих консультацій із султаном погоджується, 1851-го вони починають формуватися.
   Приблизно в цей час помирає дружина Чайковського, Северина Залеська. Він знайомиться з Людовікою Снядецькою, донькою директора гімназії з м. Вільно (нині Вільнюс). У молодості Людовіка була закохана в Юліуша Словацького і навіть готувалася пов’язати з ним життя. Проте одружилася з морським офіцером Володимиром Корсаковим (однокласник та ліцейський друг Олександра Пушкіна). Майже відразу після весілля Корсаков загинув у Туреччині. Людовіка оселилась у Константинополі й прийняла турецьке підданство. У 1851 році Людовіка та Михайло – немолоді вже молодята – взяли шлюб за мусульманським звичаєм. Холеричний непосидючий Чайковський отримав не менш екстравагантну дружину, яка перебувала у дружніх стосунках із королевою Великої Британії Вікторією та дружиною імператора Франції Наполеона ІІІ Євгенією.
   На початку 1950-х років загострилися російсько-турецькі відносини. У жовтні 1853-го Чайковський домігся розширення козацьких частин за рахунок поляків, болгарів, румунів, угорців, турків і навіть євреїв. Сам розробив моделі одностроїв і наказав закупити для всіх козаків арабських рисаків. 23 січня 1854 року османські козаки склали присягу. З Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). Чайковський запровадив у війську українську мову. Був деспотом і, посилаючи якось двох угорців на екзекуцію, зазначив: «Тут вам не угорська революція, а нормальне українське військо».
   У лютому військо Садик-Паші увійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Проте уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул «Око, вухо і правиця престолу». Цей титул давав більші привілеї, ніж їх мав великий візир! Наступного року Чайковський отримує найвище військове звання – беглербей.
    Про нього пишуть газети у Франції, Великій Британії і навіть Сполучених Штатах. Він отримує нагороди іноземних держав. З ним вирішили помиритись і польські емігранти. Адам Міцкевич, виконуючи волю паризького емігрантського центру, приїздить до Чайковського і залишається біля нього. Він із захопленням пише про Садика-Пашу як про нового Хмельницького. Восени 1855 року Міцкевич захворів на тиф і помер на руках у Чайковського.
   Закінчення війни 1856 року стало тріумфом Садика-Паші. Його ворог – Росія – переможений. Українська справа здобула розголос у світі. Чайковський має розгалужену агентуру в Європі, з якою неможливо не рахуватися. Він – фаворит султана.
У 1861 році Абдул-Меджид помер. Новий султан, Абдул-Азиз, досить прихильно ставився до Садика-Паші, але той захопився новою авантюрою – підготовкою державного перевороту з метою посадити на трон принца Мурада. Навіщо це було потрібно Чайковському, знає один Аллах. Після цього почалися невдачі: сварка з Наполеоном ІІІ (через відмову того оголосити війну Росії), смерть дружини, інтриги колишніх козацьких старшин, розрив стосунків із сином. До того ж, провал змови і наказ султана заарештувати Садика-Пашу. Зваживши всі «за» і «проти», він налагоджує контакт із російським послом у Константинополі й просить у царя амністії та дозволу повернутися до Росії. Ліберальний Олександр ІІ 28 серпня 1872 року офіційно оголосив прощення Чайковському.
   На початку 1873 року в тихе село Халчинець із великими почестями в’їхав чоловік, який покинув його майже шістдесят років тому.
   Михайло Чайковський знову приймає християнство, тепер уже православ’я, одружується з 19-річною грецькою княжною –  похресницею Олександра ІІ і надиктовує мемуари, домовляючись про їх публікацію в Києві.
   Через кілька років молода дружина втекла з якимось генералом. Наприкінці 1885 року помер від запалення легень Петро –  козак, який починав служити в османських загонах, був ординарцем Чайковського, а згодом став йому за сина. Чайковський відчув себе по-справжньому самотнім. 4 січня 1886 року 82-літній Михайло Чайковський застрелився.
    Син Чайковського Адам був генералом у гвардії російського імператора Миколи ІІ. Відомо, що частина його архіву потрапила до Михайла Грушевського і той дещо видрукував у журналі в серії «За сто літ» (1927 рік). Другий син – Владислав став турецьким генералом. Згодом був призначений губернатором однієї з областей.
   Чайковський заснував в Туреччині декілька міст. Серед них – Січ під Бургасом та Адампіль-Полонесков, де він був першим мером. Адампільці свято шанують пам’ять про Михайла Чайковського.