Одесит Всеволод Змієнко — генерал-хорунжий Армії УНР

main

31.08.2015

Одесит Всеволод Змієнко — генерал-хорунжий Армії УНР

Події Української революції 1917–1920 рр. дали нашій історії цілу плеяду визначних державних та політичних діячів, які присвятили своє життя боротьбі за незалежність України. Поміж них було багато військовиків, адже саме армія виявила у героїчній боротьбі в той період чи не найбільшу жертовність і звитягу.

Серед військових тієї доби помітною є постать організатора українських збройних формувань в Одесі в 1917–1918 рр., керівника військової розвідки УНР та активного діяча української еміграції Всеволода Змієнка.

Всеволод Юхимович Змієнко народився в Одесі 16 жовтня 1886 року в родині капітана царської армії, нащадка козаків, та учительки народного училища. Закінчив Київську старшинську школу і Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни брав участь у бойових діях у складі царської армії. За хоробрість нагороджений орденами Святої Анни, Святого Станіслава, Святого князя Володимира і Георгіївською зброєю.

Влітку 1917 року він обіймав посаду начальник штабу 83-ї піхотної дивізії у російській армії і мав звання підполковника. А потім враз усе змінилося. В Одесі 33-річний офіцер поринув у атмосферу Української революції. У той час, коли в Петрограді штурмували Зимовий палац, Всеволод, разом з іншим досвідченим військовиком Іваном Луценком, формував Одеську гайдамацьку дивізію військ Центральної Ради. Її курені квартирували на 5-й станції Великого Фонтану, а штаб містився у будівлі Одеського військового округу.

Командиром дивізії призначили полковника Мазуренка, а начальником штабу — підполковника Змієнка. Найперше, що вони зробили, — доклали чималих зусиль для підтримання порядку в місті та на його околицях. І це радо зустріли одесити. Не лишилися непоміченими і організаторські здібності самого Всеволода Змієнка. У березні 1918 року його призначили військовим комендантом Одеси. А вже за кілька тижнів Центральна Рада поклала на нього обов’язки голови демобілізаційної комісії УНР в Таврії, на Херсонщині і Катеринославщині. Він займається обліком, розміщенням, демобілізацією і призовом українських солдатів та офіцерів, які прибували з фронтів Першої світової війни.

Під час наступу на Одесу Добровольчої армії Антона Денікіна Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії, разом з іншими очільниками, вивів українські частини під Роздільну в розпорядження генерала Грекова. У подальшому, незважаючи на зміни на українському владному Олімпі, він незмінно посідав відповідальні військові посади, як-от був начальником штабу 3-го Херсонського корпусу, виконувачем обов’язків командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, командувачем Східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, головою комісії з ліквідації справ Східного фронту.

З 8 лютого 1920 року Змієнко — начальник штабу 1-ї січової стрілецької дивізії. Згодом на її основі з інтернованих польською владою вояків Дієвої армії УНР Всеволод Змієнко та його давній друг Марко Безручко сформували 6-ту Січову стрілецьку дивізію. Цій дивізії судилося увійти в історію, найперше, завдяки умілим діям її командирів.

У Москві марили «світовою революцією». Перш за все було розроблено детальний план поневолення Польщі, у військових обозах везли навіть новий промосковський уряд з польських комуністів на чолі з чекістом Феліксом Дзержинським.

У лютому 1920 року між Українською Народною Республікою і Польщею було підписано союзний договір, і антибільшовицькі сили почали готуватися до вирішальної битви з російським агресором.

На Варшаву з північно-східного напрямку наступала 3-я армія Гая, зі сходу — піхотні дивізії Тухачевського, а з південного сходу, через Львів і Замостя, — 1-а кінна армія Будьонного. Північні та східні підступи до Варшави обороняли польські війська маршала Пілсудського, а південний напрямок, разом із поляками, утримувала українська дивізія генерала Михайла Омельяновича-Павленка.

Не змігши взяти Львів, Будьонний пішов на Замостя, яке захищали українські та польські підрозділи. Оборону очолив полковник Безручко, а начальником штабу був полковник Змієнко.

Увечері 29 серпня передові частини Будьонного атакували січовиків. Проте несподівано наразилися на запеклий опір і відступили. Вдосвіта наступного дня розпочали атаки з різних напрямків. Надвечір, коли вже пробилися до стіни фортеці, в тилу з’явилася одна з бригад 6-ї Січової стрілецької дивізії під командуванням полковника Романа Сушка. Її атака була настільки стрімка, несподівана й разюча, що будьонівці не витримали і з великими втратами відступили в напрямку Володимира-Волинського.

По суті, цей бій під Замостям, коли були перемолоті основні сили більшовиків, став вирішальним у стримуванні наступу червоної кінноти на Варшаву.

Дивізії Тухачевського і Будьонного були оточені під містечком Комарув. У найбільшій кавалерійській битві ХХ ст. під шаблями польських уланів, вершників 6-ї Січової стрілецької дивізії генерала Безручка і ескадронів кубанських козаків, які воювали у складі армії УНР, упав цвіт піхотних дивізій Тухачевського і кінної армії Будьонного.

Загалом, 250-тисячна більшовицька армія під Варшавою втратила 65–70 тис. убитими, 35 тис. інтернованими, близько 100 тис. полоненими.

Саме поразка у війні з Польщею не дозволила більшовикам вторгнутися в Центральну і Західну Європу.

За успішну оборону Замостя і Безручко, і Змієнко були підвищені у званні до генерал-хорунжого Армії УНР. Та ця перемога лише ненадовго підсолодила загальну гіркоту поразок українського війська, яке згодом під натиском червоних змушене було перейти Збруч, за яким тоді починалася польська територія.

Перші роки життя Змієнка в еміграції були досить важкими. Під час перебування у Польщі в таборі для інтернованих вояків Армії УНР він отримав листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси. Там у нього лишилася вся рідня, з якою він не встиг навіть попрощатися і від якої довго не мав жодних звісток. Товариш писав, що від тифу померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод.

Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918–1920 рр. служив на різних посадах в Армії УНР. За якийсь час сина Всеволода і доньку Галину Змієнків вдалося вивезти з Радянського Союзу за допомогою польських репатріантів. Зустріч батька з дітьми була жаданою і хвилюючою, а потім почалися важкі будні, сповнені турбот про хліб насущний.

Згодом Змієнко став одним із засновників, а невдовзі — головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, редактором збірника «За державність» і журналу «Табор». А 1926 року згадали про його фахові здібності й призначили керівником уенерівської спецслужби.

Необхідно зазначити, що особливо ефективно українська розвідка і контррозвідка діяла саме за часів керівництва нею генерал-хорунжого Всеволода Змієнка. Його ім’я згадується в багатьох архівних документах — і це не випадково. Ще за часів національно-визвольних змагань Змієнко був внесений до переліку політичних злочинців, які розшукуються органами Державного політичного управління (ДПУ).

Всеволод Змієнко розпочав свою роботу начальника II секції (розвідка й контррозвідка) Генштабу з того, що встановив стосунки з представниками Військового міністра у країнах Європи, а також з широким колом керівників українських громад, отримавши таким чином дуже важливі джерела інформації. По кожному регіону України він завів окрему справу, де вся територія була розбита на райони приблизно у межах старих повітів. Туди вносилася вся одержана інформація про населення, керівні органи, підприємства, військові частини та інше.

Розвідувальна робота велася за такими напрямами: агентурне проникнення до урядових та партійних структур радянської України з метою вивчення політичного курсу; здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських з’єднань; активні заходи пропагандиського характеру на терені України; з’ясування становища у прикордонні для успішного перекидання агентів. З цією метою були створені розвідувальні пункти у європейських країнах, котрі мали спільний кордон з СРСР, — Румунії, Чехословаччині, Туреччині, Болгарії, а також у Персії і навіть на Далекому Сході.

З кожним роком одержувати розвідувальну інформацію з України ставало дедалі важче. Доходило до того, що направлені в конкретні райони розвідники іноді навіть не могли потрапити в деякі населені пункти, які виявлялися заблокованими підрозділами міліції й ДПУ. Почастішали і затримання агентів, яких не вдавалося ретельно навчити й підготувати до виконання завдань. Змієнко постійно шукав нових людей і нові, нестандартні шляхи проникнення на територію України.

Після того, як 1 січня 1936 року спецслужба Генштабу Військового міністерства Державного Центру УНР в екзилі була ліквідована, В. Змієнко продовжував займатися різними урядовими справами, сповна віддавав себе роботі, нехтуючи особистим часом і здоров’ям, що зрештою призвело до тяжкого захворювання. Помер 30 жовтня 1938 року та похований у Варшаві, на цвинтарі «Воля».

Всеволод Змієнко увійшов у історію українських національно-визвольних змагань як глибоко порядна людина, сильна й вольова натура, спроможна самостійно приймати рішення, бути лідером за вдачею.

Незважаючи на заслуги перед українським народом, у незалежній Україні його досі не вшановано належним чином, зокрема і в рідній Одесі немає жодної вулиці, названої на його честь, нема йому жодного пам’ятника або хоча би пам’ятної дошки.

Роман Кухаренко,

власкор газети «Міграція»