Батьки, які з усіх сил намагалися вивести своїх дітей «у люди», мали змогу віддати до школи лише найстаршого – Осипа. Після успішного закінчення яворівської початкової (польської) школи (1874-1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879-1887). Бідував нестерпно, часто голодував. Батьки не могли йому допомогти, тому розраховував лише на себе. З другого класу утримував себе сам приватними лекціями. Репетиторство забирало час, виснажувало сили та не вилучило його з числа перших учнів. Бог наділив юнака багатьма талантами: до музики, малювання, літератури. Однак вчитися малюванню Маковей не міг через короткозорість. На музичну освіту, не маючи грошей навіть на інструмент, годі було й сподіватися. Ще в гімназії робив переклади з античних, німецької, польської, російської мов; складав оригінальні вірші, поеми; писав фейлетони, оповідання; записував народні пісні, казки, народні звичаї, побут.

Перші літературні твори Маковей писав, як зізнався пізніше сам, «мишам на сніданок». Проте мрія стати письменником, наполеглива праця над собою, атмосфера доби, а відтак знайомство з І. Франком, М. Павликом, засвоєння нових ідей – все це сприяло формуванню його світогляду, виробленню морального кодексу і громадянської позиції.

Не задовольняючись офіційною наукою, молоді ентузіасти, запалені поступовими ідеями, організовуються в таємні гімназійні гуртки самоосвіти. Осип Маковей – один з організаторів такого гуртка «Згода» (1884), члени якого займалися переважно просвітницькою роботою: зібрали солідну, понад 600 книжок, бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали написане; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників, культурних діячів; видавали друковані на гектографі газети «Молодецька праця», «Зільник молодецьких праць», «Зірка», «Чортик» та ін., в яких друкували власні твори тощо. 

Маковей активно працює в гуртку, на засіданні якого читає свої перші літературні твори: оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ» публікує вірш «Поклик» (1884).

Активна діяльність членів гуртка «Злагода» привернула до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема москвофілів. Посипалися публічні доноси у «Слові», «Проломі». Деяких членів гуртка було виключено з гімназії, а Маковея – суворо попереджено.

Гіркота цієї поразки була нівельована двома знаковими подіями в житті О. Маковея: у листопаді 1885 року в 22 числі «Зорі» під ініціалом «М» він дебютував перекладом поезії Г. Гейне «Післанець»; у грудні 1885 року познайомився з І. Франком і дістав дозвіл бувати у нього дома. Від Франка навчився поєднувати літературну і громадську роботу, літературу та суспільне життя. І. Франко став другом, учителем, критиком письменника-початківця, першим читачем і видавцем його творів. За протекцією І. Франка, у «Зорі» за 1886-1888 роки було опубліковано переклад Маковея з Овідія – «Орфей і Еврідіка» та його оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в полі», «Джерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін.

13 вересня 1887 року Маковей закінчив гімназію. У 1887-1893 роках він – студент філософського (філологічного) факультету Львівського університету. Брав активну участь у діяльності «Академічного братства», наполегливо працював над самоосвітою, багато читав, вивчав життя, продовжував писати. З творів, написаних у цей період, слід відзначити поему «Молох» (1888).

Смерть батька в 1889 році кардинально змінила його матеріальне становище і статус. Щоб допомогти матері та меншим братам, не покидаючи навчання, Маковей працює на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі, перекладачем соймових справ українською мовою та ін.

З осені 1889-го – по осінь 1890 року Маковей перебував на службі в австро-угорській армії. Щоденна муштра стомлювала фізично і морально. Письменник почувався в’язнем та нічого не писав. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890-1891) із ґрунтовною передмовою упорядника. Через шість років (1896) Маковея було покликано на військові маневри. Не думав Маковей, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну – вже не для «забавки» і «комедії» в пошуках уявного ворога, а насправді – під час війни. А поки що, повернувшись з військових маневрів у ранзі резервного підпоручика, продовжив навчання в університеті.

З березня 1891 року до травня 1892 року – співредактор «Діла».

З червня 1892 року до березня 1895 року – співредактор в редакції «Народна часопись» (україномовний додаток до урядової «Газети народової», що видавалася польською мовою).

За два роки співробітництва в «народовських» виданнях Маковей покращив свої матеріальні справи, допоміг родині і закінчив університет (1893).

У «Зорі» обіймає посаду помічника редактора і веде розділи «Фейлетони» (1894), «Світло й тінь» (1895).

Квітень 1895-го – листопад 1897 року – відповідальний редактор чернівецької газети «Буковина».

1896-1897 роки – створив літературний додаток до газети під своєю редакцією «Неділя».

Особливо цінною у діяльності Маковея була допомога молодим письменникам (О. Кобилянській, Є. Ярошинській, М. Черемшині, Д. Лукіяновичу, С. Яричевському і ще понад двом десяткам авторів).

Наприкінці 1897 року О. Маковея запрошено до Львова на посаду одного з редакторів «Літературно-наукового вісника», де він пропрацював до весни 1899 року. До редколегії журналу, крім нього, входили І. Франко та М. Грушевський.

Журнал надавав публічну трибуну свіжим, неординарним думкам і творам, здатним об’єднати навколо провідних ідей свідомих українців на всіх теренах.

Навесні 1899 року Фонд сприяння молодим письменникам (за рекомендацією відомого славіста В. Ягича) призначив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. Поглиблюючи свої знання, Маковей багато часу присвячував вивченню слов’янських мов та літератур. Предметом особливого зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея І. Гундулича (1588-1638) «Осман». У Відні О. Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621), які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії слов’ян. Так згодом була створена його історична повість «Ярошенко» (1903).

У 1901 році Чернівецький університет надав Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану 1900 року в «ЛНВ» і видану окремою книжкою. У лютому 1903 року Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові регалії не давали Маковею права обійняти посаду головного учителя. Довелося скласти спеціальний іспит (1905) на диплом учителя німецької, польської й української мов та літератур в середніх школах Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Осип Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.

Виходячи далеко за межі офіційної програми, він давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко та ін.), народної творчості, української мови.

Тривалий час працюючи викладачем, а в останні роки життя – директором учительської семінарії, Маковей-просвітитель виступав проти схоластики, консервативних поглядів на виховання.

Наприкінці 1909 року Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії. Після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 року він прийняв запрошення.

Ідейно-політичні опоненти зустріли Осипа Маковея наклепами і провокаціями. Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун». Проте через підступи численних недоброзичливців він, зрештою, змушений був залишити Львів (травень 1913 року). У містечку Заліщики (нині районний центр Тернопільської області) обійняв посаду директора вчительської семінарії – найгіршої тоді в Східній Галичині.

Під час Першої світової війни письменника, як офіцера запасу, мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії; цензором поштової цензури в Чернівцях. Останні роки служби Осип Маковей – перекладач при штабі Карпатського корпусу.

У липні 1918 року Маковей повертається в Заліщики. Відбудовує школу, займається громадською роботою, організовує товариство взаємодопомоги «Сила» (1919-1939), яке допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади.

Він радо приймав до семінарії селянську молодь, виховував її у патріотичному дусі.

У лютому 1921 року Осипа Маковея протримали 6 днів у Чортківській тюрмі «за зраду держави» та «українізацію» школи. Тільки завдяки своїй популярності педагога і письменника, він залишився на посаді директора, продовжуючи писати.

У повоєнні роки видав книжку нарисів з часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921 рік); низку новел «Мухолап», «Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних дітей», «Свідок», «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. У 1923 році вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед- і повоєнний час.

У Чернівцях є пам’ятник та меморіальна дошка Осипу Маковею. У краєзнавчому музеї в м. Бережани (там письменник не раз гостював у батьків дружини) оформлено меморіальний куток.

Р. Кухаренко, власкор 

газети «Міграція»