Степан Бандера як символ нескореного українця

Від редакції: 
  Щорічно 1 січня, разом з новорічними святами, в Україні відзначають день народження Степана Бандери (1909–1959) — українського політичного діяча, ідеолога і теоретика українського націоналістичного руху ХХ століття, голови Проводу Організації українських націоналістів.
  Нині, коли від часу загибелі С. Бандери минуло 55 років, ця історична постать продовжує викликати палкі дискусії, іноді з прямо протилежними оцінками. У зв’язку з сучасними подіями в Україні: Революцією Гідності, окупацією Криму та війною на Донбасі відвідуваність сторінок в Інтернеті про Степана Бандеру різко зросла. Відвідуваність сторінки про нього в українській Вікіпедії виросла до 520 тис. осіб. Російська ж сторінка має мільйон переглядів.
  Про значення Степана Бандери як людини та символу ми попросили розповісти голову одеської обласної організації ВО «Свобода», депутата Верховної Ради України VII скликання Павла Кириленка.

– Пане Павле, розпочинаючи розмову про С. Бандеру, котрий безумовно є широко відомим серед українського загалу діячем, не можна оминути такої його іпостасі, як головний антигерой українського сегменту російської політичної міфології. Чому саме Бандера був удостоєний цієї честі, адже існувало ще декілька націоналістичних формацій?

– Щоб відповісти на ваше запитання треба узяти більш широкий історичний контекст, адже російська політична міфологія має більш ніж трьохсотлітню історію. Неодмінною її складовою завжди було виставлення у непривабливому вигляді національно-визвольної боротьби неросійських народів та демонізація її керівників. У часи Російської імперії стосовно українців це був гетьман Іван Мазепа і, відповідно, під мазепинством розумівся будь-який організований спротив імперській асиміляторській політиці. 
  У довоєнному СРСР місце Мазепи посів Петлюра та петлюрівці — учасники збройної боротьби проти більшовицької агресії. Пізніше головним ворогом радянської влади став Степан Бандера та ОУН-УПА під його проводом як найбільш послідовні та непримиренні борці за національне та соціальне визволення.
  Затятим ненависникам Мазепи, Петлюри та Бандери хотілося б нагадати, що ті формації, які вони очолювали, ніколи не поширювали свою діяльність за межі українських етнічних земель. Ніколи українці не нав’язували мешканцям територій, розташованих навколо Варшави, Москви чи Петербурга ані своїх поглядів на те, як треба організовувати власне життя, ані своєї мови, ані своїх переконань. 

– Сучасні російські історики дуже полюбляють спекулювати на темі співпраці бандерівської ОУН з гітлерівським режимом,  а сучасний російський агітпроп не втомлюється переконувати обивателя в тому, що бандерівці та фашисти — це одне й те саме. Чи настільки міцними були контакти між німецькими нацистами та оунівцями, щоб останніх можна було звинувачувати в колабораціонізмі?

– Зрозуміло, що ніякими зрадниками та німецькими колабораціоністами українські націоналісти не були. Почнемо з того, що Степан Бандера, Роман Шухевич та переважна частина членів ОУН народилися і виростали в Австро-Угорській імперії, після розпаду якої Галичину та Волинь окупувала Польща.  Таким чином С. Бандера та бандерівці ніколи не були не те що військовослужбовцями Червоної армії, але навіть радянськими громадянами.
  Що стосується гітлерівського режиму та його творця, то слід брати до уваги той факт, що Гітлер на початку своє кар’єри державного діяча і наприкінці її сприймався у світі зовсім по-різному. Якщо спочатку це був «ефективний менеджер», то потім «породження пекла». У 1935 році Уїнстон Черчілль написав відкритий лист в «Тайм», де, між іншим, є такі рядки: «Якби сталося національна катастрофа, я б молив Бога послати нам людину такої сили і розуму, як Адольф Гітлер!».
  Нагадаю деякі історичні факти. 30 вересня 1938 року представниками Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії було підписано так звану Мюнхенську угоду. За цією угодою Німеччина діставала право на анексію частини Чехословаччини: Судетської області, а також тих районів, де німецьке населення перевищувало 50%.
28 вересня 1939 року після спільного вторгнення до Польщі було підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною.
  Нині вже широко відомо про спільний парад 22 вересня 1939 року частин німецької та радянської армії у Бресті, який символізував перемогу цих двох держав увійні проти Польщі.  Урочистим маршем центральною вулицею міста пройшли підрозділи XIX моторизованого корпусу Вермахту і 4-го батальйону 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії.
Співпраця ОУН з німцями, якою так люблять дорікати проросійські сили, не мала та й не могла мати таких катастрофічних наслідків, як співпраця між західними країнами й гітлерівцями, яка припинилася лише з початком Другої світової війни 1 вересня 1939 року, та дружба між Третім рейхом та СРСР, яка обірвалася з настанням радянсько-німецької війни 22 червня 1941року.

– Чи насправді С. Бандера вірив у можливість відновлення самостійності України в червні 1941 року?

– Проголошення 30 червня 1941 року у Львові бандерівською ОУН aкта відновлення УССД мало задекларувати не лише перед німцями, але й перед усім світом прагнення українців до розбудови власної державності. Німці були шоковані цим вчинком і вдалися спочатку до вмовлянь, потім — до погроз, а тоді вже до арештів. З вересня 1941 року почалися повальні арешти та розстріли гітлерівцями підпільників ОУН.
  Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано в кінці липня 1942 року в концтаборі Аушвіц. У Херсоні (є версія, що в Миколаєві) гестапо розстріляло третього брата Богдана. Одночасно НКВС у Києві 10 липня 1941 розстріляло батька Бандери, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.
  Сам Степан Бандера з 1941 до 1944 року був ув’язнений в німецькому концтаборі Заксенхаузен. 1944 року він втік, скориставшись послабленням режиму утримання.

– Як складалися стосунки між ОУН та представниками інших народів, які опинилися у складі СРСР?

– У рішеннях III Великого збору ОУН, який відбувся 1943 року, підкреслювалося, що ОУН рішуче буде продовжувати боротьбу «проти німецького фашизму і проти московсько-совєцького большевизму», що «ОУН бореться за Самостійну Соборну Україну». Цим було висунуто ідею національно-визвольної війни проти поневолювачів в усій Європі та Азії.
Усе це зумовило потребу у скликанні конференції поневолених народів, яка відбулася на Рівненщині.
  Учасники конференції прийняли ряд документів, у першу чергу відозви до народів Східної Європи та Азії, звернення до радянських партизан, у яких звучить заклик до спільної боротьби проти гітлерівського і сталінського тоталітарних режимів, до боротьби за незалежність народів.
  На конференції було створено Національний комітет поневолених народів, на базі якого 16 квітня 1946 року в Німеччині відбувся Перший Конгрес Антибільшовицького блоку народів (АБН).

– Розкажіть, будь ласка, про обставини загибелі Степана Бандери.

– Як і чимало інших чільних діячів українського національно-визвольного руху, він загинув від руки вбивці, який був співробітником відомства з дуже поганою репутацією, розташованого у Москві на Луб’янці. Обставини загибелі Бандери зараз досить добре відомі завдяки тому, що безпосередній виконавець теракту Богдан Сташинський втік на Захід,  здався у руки правосуддя та детально про все розповів.
  15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 в Мюнхені знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію.
  Голова КГБ Шелепін особисто вручив Сташинському орден Бойового Червоного Прапора. Слід зазначити, що СРСР тоді ні з ким офіційно не воював, а тому здобути цю нагороду в мирний час можна було лише за виняткові заслуги.
Завуальовуючи свої злочини, керівництво Радянської держави дало вказівку не публікувати в газеті «Правда» повідомлення про це нагородження, хоча всі такі подібні укази публікувалися.
  Після докладного слідства відбувся т. зв. «процес Сташинського»  (8–15 жовтня 1962 року). Вбивцю було засуджено на 8 років в’язниці.
  В інтерв’ю газеті «Комсомольская правда», опублікованому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КГБ СРСР Володимир Крючков визнав що «вбивство Степана Бандери було одним з останніх усунень КГБ насильницькими методами небажаних елементів».
  Мені видається, що тут «товариш» Крючков покривив душею, бо обставини загибелі Алли Горської, Володимира Івасюка, В’ячеслава Чорновола та не лише їх свідчать про те, що спецслужби сусідньої держави не схильні відмовлятися від політичних вбивств як методу досягнення своїх цілей.

– І останнє запитання. Якщо б Степан Бандера зараз, під час ведення проти нас неоголошеної війни з боку Росії, був одним з керівників нашої країни, як би це, на Вашу думку, вплинуло на загальнополітичну ситуацію?

– Складно щось прогнозувати, адже він жив в іншу епоху, але я впевнений, що Степан Бандера зробив би чимало для нашої перемоги. Передусім він би ініціював розірвання дипломатичних відносин з країною-агресором, усунув некомпетентних осіб від розробки військових операцій, припинив постачання сепаратистам газу, електрики, фінансову підтримку шляхом різноманітних виплат з українського бюджету, що саме по собі є нонсенсом. Думаю, що він налагодив би зв’язок з українським підпіллям на окупованій частині Донбасу і надав би у його розпорядження усі необхідні засоби для ефективної боротьби проти окупантів. Адже ОУН-УПА, на чолі якої він перебував, мала величезний досвід ведення партизанської війни.