Художник Сергій Васильківський – співець української старовини

main

01.03.2017

Художник Сергій Васильківський – співець української старовини

Розквіт творчості художника Сергія Васильківського припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський указ та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Тому звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Саме на той період припадає інтенсивний розвиток історичного жанру, поява в українському живописі полотен, присвячених історії запорозьких козаків.

В умовах заборони й переслідування українських Громад, членами яких були видатні діячі української науки й культури Володимир Антонович, Павло Чубинський, Федір Вовк, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, національна скерованість у творчості вимагала від митців особистої мужності й високого патріотизму. Сергій Васильківський належав саме до таких митців, як Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Іван Їжакевич, Микола Пимоненко, Микола Самокиш, Олександр Мурашко, котрі не стояли осторонь від життя народу і своєю творчістю відіграли велику роль у розвитку національної культури.

Поетичність світовідчуття, велика емоційність і надзвичайне колористичне багатство живопису зародилися у Васильківського ще за дитячих років – на Слобідській Україні, на берегах Сіверського Дінця, у невеличкому містечку Ізюмі, де майбутній живописець народився 19 жовтня 1854 року. Там все дихало історією, спогадами про славне козацьке минуле, зберігалося народне мистецтво й пісенний фольклор.

Під впливом батька, який був віртуозом-креслярем і писарем, Васильківський захопився малюванням, а мати назавжди заронила в його душу любов до української пісні. Тому, коли обдарованому хлопцеві було сім років, на нього звернув увагу Дмитро Безперчий, учитель малювання Харківської гімназії, колишній кріпак, знайомий Тараса Шевченка й учень Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв.

На вибір життєвого шляху Васильківським вплинув і близький родич В. Александров, український поет, драматург і перекладач, автор популярних у той час оперет «За Немань іду», «Не ходи, Грицю, на вечорниці», віршів, що стали народними піснями.

1861 року батьки переїхали до Харкова, у той час значного культурного центру Слобожанщини. Після п’яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступає до Харківського ветеринарного училища. 1873 року залишає там навчання, оскільки батьки не в змозі були його оплатити, й працює деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

1876 року вступає до Петербурзької Академії мистецтв у пейзажний клас професора М. Клодта.

1879 року за етюд з натури одержав першу академічну нагороду – малу срібну медаль.

У студентські роки зазнав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з П. Мартиновичем, О. Сластьоном, Г. Ладиженським, М. Самокишем, Я. Ціонглінським, згодом видатними художниками.

1881 року одержав другу малу срібну медаль.

У роки навчання мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета В. Александрова, в якій були твори І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, що справили на нього глибоке враження.

У натурному класі Васильківський навчався в один час з В. Сєровим та М. Врубелем. Учителями його були відомі пейзажисти М. Клодт, один із засновників Товариства передвижників, та В. Орловський, якого І. Шишкін називав «незрівнянним пейзажистом південної природи».

Саме Володимир Орловський, академік живопису, якому свого часу Т. Шевченко допоміг вступити до Академії, був духовним наставником вихідців з України, розвивав у них бажання звертатися до національної тематики, на противагу М. Клодту, який тяжів до умовної академічності. Під впливом благотворного оточення своїх земляків Васильківський, якому пророкували велике майбутнє в Петербурзі, за роки навчання раз у раз залишає місто на Неві й здійснює подорожі по Україні, де опановує мотиви рідної природи, котрі якнайкраще відповідали притаманній йому світлоносній живописній манері.

Працюючи переважно на етюдах під час канікул на Харківщині, Полтавщині, Запорожжі, він потім у майстерні по пам’яті відтворював свої враження на полотні. Васильківський за час подорожей створив безліч ескізів та етюдів, одержав за них п’ять малих і великих срібних медалей, подяки і премії від Академії.

Вершиною його ранньої творчості стала картина «На Дінці» (1885), яка забезпечила йому велику золоту медаль Академії, звання художника першого ступеня і право на подорож по Європі впродовж чотирьох років за рахунок Академії для удосконалення майстерності. Найкращі твори Васильківського періоду його навчання в академії – «Весна на Україні», «Отара в степу», «На Дінці» – перші у пошевченківський період українського живопису краєвиди, в яких створено глибоко узагальнений образ тогочасної України – правдивий, зворушливий, ясний своєю живописною мовою.

Знавець і щирий шанувальник мистецтва, видатний історик Дмитро Яворницький, з яким Васильківський все життя був у дружніх стосунках, високо оцінив творчість молодого художника і сказав йому напутнє слово, якому художник був вірним усе життя: «Шляхетний сину України, трудись, і вдячна мати Батьківщина воздасть тобі сторицею! Благородніше рідних сюжетів не може бути в мистецтві»!

Під час закордонного стажування Васильківський об’їздив усю Францію, побував в Іспанії, Німеччині, Італії, Англії, Алжирі, де копіював твори видатних майстрів пензля, працював на пленері, вдосконалював колористичну та композиційну майстерність. Особливо вразила й вплинула на нього творчість Т. Руссо, Ж. Мілле, К. Тройона, Ш. Добіньї, майстрів так званої барбізонської школи. Їхній досвід праці на пленері збагатив палітру українського художника чистими кольорами, безпосередністю і щирістю відтворення мотиву, що найбільше виявилося у полотнах «Взимку у селі Опішня», «Біля корчми», «Ловлять снігура», «Козачий пікет» та ін.

Після дворічного перебування за кордоном 1888 року Васильківський повертається в Харків, багато подорожує пішки Харківщиною, Полтавщиною, Запоріжжям. Крім пейзажу, починає займатися історичним жанром, створює картини «Козачий пікет» (1888), «Сутичка запорожців з татарами» (1892), «Козак у степу» ( 1905), «Козаки в степу» (початок ХХ ст.), «Похід козаків» (1917). 1896 року картина «Козача левада» експонувалася на Всеросійській художньо-промисловій виставці в Нижньому Новгороді, де здобула високу оцінку.

Сергія Васильківського, як і Михайла Коцюбинського, видатного майстра пейзажу в прозі, називають сонцепоклонником за ясність палітри, свіжість втілених почуттів та особливу мелодійність, співзвучну з українським народним мелосом. Твори художника, сповнені південного українського сонця, побували на виставках у Петербурзі, Парижі. Про них дуже схвально відгукувався П. Третьяков, який придбав одне полотно українського митця.

За картини, створені під час закордонного відрядження – «У Піренеях», «Вигляд на Безансон», «Ранок у Безансоні», «Зима в Іспанії», «Булонський ліс взимку» – Рада Петербурзької Академії мистецтв мала присудити йому звання академіка, але не наважилася, не спромігшись?побороти академічний?консерватизм, що панував у її стінах. Тож Васильківський пориває з Академією і до кінця життя залишається в Україні, присвячує своє мистецтво її краєвидам, козацькій історії. Його доробок налічує понад три тисячі творів, більшість з яких було втрачено під час Другої світової війни, але й те, що залишилося, вражає нащадків художньою довершеністю.

Багато сил художник віддавав громадській роботі, участі у виставках. Разом з Д. Безперчим, М. Раєвською-Івановою та О. Бекетовим він заснував Харківське художнє училище, яке було відкрите 1912 року.

Також він взяв активну участь в організації виставки до XII Археологічного з’їзду 1912 року, на яку представив свої твори етнографічного та історичного характеру.

У 1914 році, коли було затверджено малохудожній проект пам’ятника Т. Шевченку в Києві роботи італійця Шіортіно, що не відповідав духу великого Кобзаря, Васильківський разом з групою харків’ян надіслав до комітету зі спорудження пам’ятника рішучий протест. Під впливом Васильківського уже після затвердження у 1902 році проекту будинку Полтавського земства у стилі італійського ренесансу журі визнало найкращим проект Василя Кричевського, який творчо використав модернізовані форми української народної архітектури.

1900 року Васильківський разом із Самокишем видав великий альбом «З української старовини». Того ж року в Харкові відбулася перша персональна виставка творів художника, на якій було виставлено 120 його робіт.

1903 року в Полтаві, з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському, бере участь у великій художній виставці, де виставив 43 роботи. Того ж року одержує перемогу на конкурсі на найкращий проект розпису будинку Полтавського земства, який розписує у 1903-1907 роках.

1912 року зібрані Васильківським?взірці українського народного орнаменту?експонувалися на міжнародній художній виставці в Римі. 1912 року вийшов альбом орнаментів, створених М. Самокишем та С. Васильківським.

В останні роки життя написав картини «Козак Мамай», «Дума про трьох братів».

8 жовтня 1917 року Сергій Іванович Васильківський помер. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею.

Сергія Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Своєю творчістю він сприяв становленню історичного малярства та лірико-епічної течії в національному живописі, яка пізніше визначила напрямок творчості багатьох поколінь українських митців.

Р. Кухаренко, власкор газети «Міграція»