У серпні наступного року виповниться 25 років, як наша країна здобула незалежність.    Багато хто вважає, що цей час минув для держави даремно, оскільки до цих пір не вдалося сформулювати національну ідею.
   Чим це можна пояснити? Проблема з таким болючим набуттям національної ідеї криється в тому, що Україна — на думку ряду політичних діячів — так і не зуміла відновити власну історію, задовольняючись тим, як про її минуле розповідається в історії Російської імперії та Радянського Союзу, держав, що канули в небуття.
   На моє тверде переконання, так гостро і категорично ставити питання не можна. Адже в ньому вмістилися тисячоліття існування української нації та її державності.
   Однак питання «камо грядеши?» саме сьогодні набуває особливої актуальності.    Сформувалася критична маса знань про багатотисячолітню історію українців — скіфів, сарматів, трипільців, слов’ян. У суспільстві з’явився величезний інтерес до історії, опубліковано безліч матеріалів про минуле України, в яких робиться спроба пізнати сакральні істини народження і життя нашої держави. Думаючими людьми, а їх сьогодні з кожним днем стає все більше і більше, опановує усвідомлене відторгнення тієї неправди, якою намагаються підмінити історію.
   Тому сумнівів немає — настав момент істини! Якщо сьогодні не знайдемо відповіді на болісні питання минулого і сьогодення, то іншого шансу, можливо, вже і не буде! Ми живемо в державі, що має величезний людський потенціал. Зібрано багатющий історичний матеріал. Відсутній тільки компас, який показує напрямок руху розвитку державності. Але без здобуття справжнього минулого неможливо накреслити траєкторію майбутнього.
   Я глибоко переконаний: український народ ніколи не втрачав своєї історії. Тому що це неможливо. Адже що таке історія? Це минуле очима і розумом сучасної людини. Наша історія пам’ятає багато чого. Були історичні періоди, коли українці втрачали свою державність, але зберігали історію. Українська нація у своєму формуванні пройшла довгий шлях від Трипільської цивілізації, через Скіфсько-Сарматський період, час антів, Велике Київське князівство (Київська Русь), Велике Галицько-Волинське князівство до Української Козацької державі. Навіть в історичних періодах польської та московської окупації Україна не втрачала прагнення стати «самостійною», залишаючись єдиним етносом з самобутньою культурою, ментальністю і зберігаючи свою мову.
   Що ж, саме зараз, коли ми відновили свою державність, здобули незалежність, настав час відновити свою історію. Бо одне без іншого неможливе. Відступати, як колись, вже не можна. Зараз або ніколи! Або ми очистимо історію України від усього наносного, придуманого, нав’язаного їй, і на цьому фундаменті будемо будувати майбутнє країни, або здамося на милість фальсифікаторів і жонглерів історичним минулим. Але тоді нічого доброго Україну не чекає.
   У своїх шуканнях історичної правди пропоную керуватися словами великого історика Миколи Івановича Костомарова, який зауважив, що «...справжня любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися тільки в строгій повазі до правди».
   Згадаймо, що відбувається, коли історія стає служницею при владі. Український народ багато натерпівся по милості фальсифікаторів минулого. Так, російська імператриця Катерина II, зміцнившись на престолі, вирішила придумати для імперії нову історичну основу. Титульною нацією вона призначила «великоросів», надавши їм право бути спадкоємцями Русі. Всі інші слов’янські народи, в тому числі, і українці, стали, образно кажучи, підпряжними, «молодшими братами». При цьому було знищено першоджерела історії цих народів.
   Український слов’янський етнос наказали вважати прийшлим на свою рідну землю. Така точка зору на «етногенез ранніх слов’ян» як і раніше панує серед провідних вчених Російської Федерації. Але ж це не так! Входячи дві тисячі років тому в союз скіфських племен, праукраїнські слов’янські племена закономірно успадкували владу в скіфсько-сарматській державі і стали спадкоємцями античної Скіфії. Тому історію української державності слід вести з 1500 року до нашої ери, що автоматично спростовує теорію про «пришлость» українців на свою землю.
   Виходячи з цього, завдання пізнання справжнього минулого необхідно сформулювати по-іншому. Немає необхідності писати історію заново. Сьогодні потрібно очистити її від неправди, повернути тисячолітню чистоту.
   У суспільстві сформувався підвищений попит на історичну правду. Немає тільки одного — академічного розуміння минулого на рівні науки. Того розуміння, яке дозволить нарешті написати і видати — взамін псевдонаукового ширвжитку, відредагованого колишнім міністром освіти Дмитром Табачником, — підручники справжньої історії України, за якими без остраху можна буде вчити і школярів, і студентів.
   Така історія необхідна нашому народу саме в нинішній історичний період, коли йде напружений пошук національної ідеї, коли формується цивільно-політична еліта. Свій внесок в очищення історії повинні зробити всі: законодавчі органи, політичні партії, засоби масової інформації, громадські рухи.
   Часто можна почути, що докір у відсутності національної ідеї адресується конкретним представникам українського суспільства — владі та громадським активістам, журналістам і вченим. Мовляв, вони винні. Категорично з цим не погоджуся. Ще недавно ми жили в державній системі, де завжди і дуже швидко знаходилися винуваті. І їх було багато. 10 000 000 — різних за станам і матеріальним достатком, переконаннями, вірою та національністю. Всі вони призначалися в чомусь винними і виключалися з життя фізично та інтелектуально.
   Мені подобається точка зору одного з них. Я говорю про Льва Гумільова, який провів у сталінських катівнях 16 років. Цей видатний вчений, син знаменитої одеситки Анни Ахматової, є родоначальником і засновником теорії пасіонарності. Під цим терміном розуміється непереборне внутрішнє прагнення до діяльності, спрямованої на зміну свого життя, навколишнього оточення.
   Як зазначав Гумільов у своїх працях, в XIII столітті цілий етнос монголів став настільки пасіонарним, що підпорядкував собі Китай, Центральну Азію, Сибір. А в 1241 році хан Батий на чолі татаро-монгольського війська взяв Київ — столицю давньої Київської Русі. Але це не означає, що настав кінець Руси-України. Естафету підхопило Галицько-Волинське князівство. Потім були Польсько-литовський період, Річ Посполита, де українці себе ідентифікували не інакше як «українці» і були віри православної. Вони гордо пронесли цю віру та етнічні особливості через кілька століть, не розчиняючись ні в польському, ні в литовському етносах.
   І тільки після воцаріння Катерини ІІ на російському престолі, працями створеної нею комісії, ми опинилися у складі придуманого Карамзіним, Соловйовим, Татищевим великоросійського етносу. Даної точки зору продовжують дотримуватися сучасні російські історики.
   Навіщо їм це потрібно — зрозуміло. Мотив фальсифікації лежить на поверхні: фальшиві сторінки історії покликані спростувати незаперечний факт 250-річної окупації Росією сучасних українських земель, а також приховати від громадськості численні спроби знищити культури, мови, вірування, інтелектуальну спадщину, правові традиції народів і етносів, які жили на території сучасної України.
  Але навіть у цих умовах, створених псевдобратським народом, українці не втратили національної історії, незважаючи на потужний тиск, спрямований на те, щоб зробити нас «малоросами».
   Однак тільки зараз українська нація отримала право повернути собі, завдяки зростаючій пасіонарності, національну державу з її тисячолітньою, очищеною від неправди, історією, духовністю, етнічними особливостями.
   Два слова про те, чому я вирішив виступити на сторінках газети. До історії завжди був небайдужий. Пам’ятаю, коли в далекі 60-і роки служив на флоті, ми, матроси, влаштовували в швидкоплинні години між вахтами справжні історичні диспути. Головними дійовими особами були українці та росіяни. Вже тоді мені й моїм товаришам була незрозуміла офіційна «правда» історії, яка віднесла нас до другорядного народу, назвавши «молодшими братами».
   В університеті, отримуючи спеціальність правознавця, історією зацікавився вже з наукової точки зору. Тема моєї першої курсової роботи звучала так: «Історія козацької демократичної республіки в розумінні Фрідріха Енгельса». Відразу ж з’ясувалося, що зібрати матеріал для написання дуже непросто. У бібліотеці імені Горького мені відмовили, пославшись на... секретність. Така відповідь тільки додала імпульс моїм науковим пошукам в історичній науці.
   Це захоплення я зберіг і донині. Приміром, будучи головою апеляційного господарського суду Одеської області, написав і видав солідне історичне дослідження «Два століття історії господарського правосуддя в Україні».
   Повертаючись до теми сьогоднішньої публікації, зазначу, що як юрист з багатим суддівським досвідом роботи знаю, якими складними бувають шлюборозлучні процеси, обтяжені, до того ж, поділом спільно нажитої власності. Дуже непросто буде розділити з Росією історію. За вікном війна! Це важко осмислити людським розумом. Але потрібно зрозуміти, що немає воєн, які б не завершилися миром. І немає після війни миру більш гідного, ніж мир, побудований на правді. Це потрібно зрозуміти керівникам двох держав і тим, хто примушує їх до миру. Мир мусить бути справедливим, щоб він не принижував гідність і честь воюючих народів.
   Свого часу я виступив ініціатором перенесення праху останнього кошового отамана Війська Запорозького Петра Івановича Калнишевського в Україну. «Вечірня Одеса» неодноразово писала про непросту долю цього проекту, зокрема, в номерах від 14 лютого 2013 року і 27 січня 2015 року. Думаю, що ця ідея може бути відроджена теперішньою владою.
   До речі, постає питання: чому в Одесі треба увічнювати пам’ять Петра Івановича Калнишевського? Все просто. Тому що фортецю Ені-Дунья в місті Качебеїв, яке стало потім Хаджибеєм, прабатьком Одеси, штурмував і взяв отаман Війська Запорозького
   П.І. Калнишевський. За це він був нагороджений імператрицею іменною золотою медаллю. А потім після ліквідації Січі був засуджений на довічне ув’язнення в Соловецький монастир. Імператор Олександр I помилував Калнишевського. Але той залишився в монастирі, де і помер у віці 103 років. Там же похований.
   У 2008 році мною було ініційоване спорудження в Одесі пам’ятника цьому українському воїнові.  Провели конкурс на кращий проект, було визначено переможця. Міськвиконком відвів місце під будівництво пам’ятника на розі проспектів Гагаріна і Шевченка. Але влада міняється, а заразом сходить нанівець багато потрібних суспільству ініціатив.
   Перенесення праху великого воїна і державного діяча України також було мною ініційоване. Я пропонував тоді керівництву нашої країни обговорити з керівництвом Росії організацію спільної пошукової експедиції на кладовище Соловецького монастиря з метою встановлення місця поховання, ексгумації останків та перепоховання їх на острові Хортиця в пантеоні. На жаль, і ця ідея виявилася відкинутою. Вірю, що не назавжди.
   До речі, про гетьмана Мазепу! Його могила знаходиться десь в місті Тульча, що в Румунії. Думаю, і її слід було б перенести в Україну. Іван Мазепа, як і Петро Калнишевський — сакральні для України особистості, всі їхні діяння були пронизані прагненням повернути українцям державність. На жаль, в той історичний період українці не могли виступити одноосібно проти імперій, тому доводилося лавірувати і шукати союзників. Мазепа знайшов такого союзника в особі Польщі, тому і був підданий остракізму в Росії Петра I.
   Глибоко переконаний: всі проблеми сьогоднішнього дня зариті в глибині століть. Процес очищення історії від плевел організувати не просто, але робити це потрібно!
   У цьому зв’язку звертаюся до колег, одеських вчених, представників вищих навчальних закладів, насамперед, Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Слід створити оргкомітет з представників історичної та юридичної науки, громадськості, журналістів і поставити перед ним завдання підготувати у відкритому суспільному діалозі базу для проведення наукової конференції по методам і рішенням проблеми очищення нашої історії від фальсифікацій. Пора починати!
   Потім необхідно залучити до цієї роботи органи державної влади в особі голови Одеської обласної державної адміністрації з проханням підтримати ініціативу громадськості Одещини для подальшої роботи Академії наук України в даному напрямку.
Результати роботи Академії наук по відновленню справжньої історії країни слід апробувати та оформити у вигляді проекту державного акту, який буде направлений до Верховної Ради України на затвердження. Безумовно текст даного документа стане плодом наукових дискусій і зведення воєдино різних точок зору. Але легітимізувати справжню історію своєї країни ми просто зобов’язані!
   Процес обговорення вищеназваного документа слід зробити максимально відкритим. Крім усього іншого, необхідно надати Академії наук Росії та простим громадянам цієї країни можливість взяти участь в обміні професійними думками та доказовими аргументами. Будь-який посильний внесок у справу відновлення правди історії буде сприйнятий з вдячністю.
   Напевно виникне питання: а чи потрібно це Росії? Яку користь вона отримає від того, що Україна поверне свою справжню історію? Відповім так: вантаж неправди обтяжує не тільки оббреханого, але й того, хто оббрехав. До того ж затятість в брехні у православних людей вважається великим гріхом.
   А чи готове українське суспільство сприйняти відновлення своєї історії? Наскільки важким може виявитися прощання з історичними міфами і відвертою брехнею? Що ж, видно у нас доля така. Раз настав момент істини, значить, потрібно випити чашу до дна. Прости нас, Господи!
   Я пропоную починати. Хтось скаже: «Утопія!». Тоді скажу і я: «Дорогу осилит идущий!». Процес очищення історії слід продовжити і на європейському рівні. Але перший крок потрібно зробити саме нам! В Одесі! Необхідно створити оргкомітет, підготувати програму, встановити терміни роботи. Ми повинні пишатися своєю історією. І бути гідними пам’яті предків.