Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 року в безземельній дворянській родині в містечку Махнівка на Вінниччині.

Закінчив Другу одеську гімназію та медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Майже рік практикував у Чорнобилі й Бердичеві. Підзаробивши грошей, продовжив навчання на історико-філологічному факультеті (1856). Від 1860 року працював у Першій київській гімназії, а в 1863-1880 рр. – у канцелярії генерал-губернатора, де розбирав і видавав давні міські акти.

І замолоду, і в зрілому віці Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях. Однак у другій половині 50-х років XIX ст., по смерті Миколи І, в атмосфері очікування важливих реформ настрої, особливо серед студентства, швидко радикалізувались. Не тільки в Петербурзі і Москві, а й у Харкові та Києві на межі 50-60-х років XIX ст. стали виникати гуртки молодих революціонерів. Формувалася ідеологія народництва – досить аморфної та різновекторної суспільно-політичної течії соціалістичного штибу. Дворянські діти починали відчувати «колективну провину» свого стану, а то й сімей, за гноблення народу, під яким розуміли насамперед селянство. У деяких вихідців із правобережної шляхти (з якої походив і Антонович) це накладалось на проблему національної ідентичності, пов’язану з усвідомленням свого українства всупереч ополяченим предкам, що «зрадили» свій народ.

У такій ідейній атмосфері серед київського університетського студентства виникає рух, який дістав від опонентів зневажливу назву «хлопоманство».

Особливо негативно до нього ставилися польські кола Києва, які включилися в загальнопольський національний рух і прагнули залучити на свій бік полонізовану українську шляхту.

Появу самостійного українського руху польські радикали сприймали як розкол на загальному антиімперському фронті шляхетських родів колишньої Речі Посполитої.

У такій складній обстановці, напередодні польського повстання, котре спалахнуло в січні 1863 року, Антонович став лідером київських «хлопоманів» – здебільшого студентів українського походження, які мали вже кілька поколінь польськомовних предків. Вони, часто пішовши на відкритий конфлікт із друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Однодумцями Антоновича були насамперед К. Михальчук, П. Житецький і Т. Рильський (у майбутньому – батько видатного українського поета Максима Рильського). 1861 року ця молодь заснувала культурно-просвітницьке товариство «Київська громада».

Серед її перших активістів були П. Чубинський (автор слів сучасного гімну України), О. Стоянов, В. Торський, В. Синьогуб, Б. Познанський. Вплив громадівців у місті швидко зростав, і 1862 року цей рух налічував уже понад 200 членів. Наприкінці 1861-го з ініціативи й під редакцією Антоновича вийшли два числа рукописної газети «Громада», що призвело до неприємностей: поліція почала переслідувати її переписувачів, не без підстав звинувачуючи їх в антиурядових настроях. Від наступних випусків довелося відмовитись.

Згодом «громади» виникли ще в багатьох містах: у Чернігові, Харкові, Одесі та ін. Там також активізувалася культурно-просвітницька діяльність: відкривались народні школи, видавались українські книжки, особливо підручники для народних шкіл (починаючи зі складеного Т. Шевченком «Букваря» і «Граматики» П. Куліша).

На відміну від радикальної молоді російських міст, громадівцям не був властивий категоричний матеріалізм і революційний запал М. Чернишевського або войовничий атеїзм і нігілізм Д. Писарєва. Однак до порядків царської Росії вони ставилися дуже критично, засуджували самодержавно-бюрократичний лад, визнаючи ідеали конституціоналізму, парламентаризму і федералізму. 

1860 року містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. Жандарми вилучали заборонені книги. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 60-х царську владу хвилювало не так «хлопоманство», як поширення польського революційного руху, східним центром якого став Київ.

Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком повстання в січні 1863 року, приголомшили помірковану українофільську громадськість міста.

Побоювання, що за польським прикладом український культурно-просвітницький рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту: 18 липня 1863 року було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури українською мовою. Цей безглуздий акт зрештою обернувся проти імперії, бо відштовхнув від неї патріотичну українську інтелігенцію, яка досі відчувала загрозу розвиткові національної культури більше з польського, ніж із російського боку.

Реакція, що посилилася під час польського повстання, унеможливлювала ефективну культосвітню роботу «громад» в українських містах. Це зумовило кризу руху, його реструктуризацію і зміну пріоритетів у роботі. Труднощі з публікацією українською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори за кордоном – насамперед у Львові, де австрійська влада не чинила жодного опору розвиткові національних культур. Наслідком цього із 1870-х років стало зближення між демократичними колами Галичини й Наддніпрянсько-Слобідської України.

По закінченні університету Антонович учителював у середніх навчальних закладах Києва. Водночас під впливом М. Максимовича, свого наукового керівника, він зосереджується на дослідженнях з української історії. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Володимир Боніфатійович почав докладно вивчати архівні матеріали й давні акти. Цим він займався і все подальше життя.

Після захисту в 1870 році магістерської дисертації «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра» Антонович стає доцентом Київського університету. Докторська дисертація «Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті в. кн. Ольгерда» дала йому змогу в 1878 році очолити кафедру історії, а згодом стати професором і обійняти посаду декана історико-філологічного факультету в тому ж університеті. Майже два десятки років (1863-1882) він був головним редактором видань Київської археографічної комісії, в діяльності якої відігравав провідну роль.

Скрупульозність і працездатність вченого вражають. До основи його історичного доробку (крім названих дисертаційних праць і численних науково-популярних публікацій) належать: «Дослідження про козацтво...» (1863), «Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії» (1867), «Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432-1798 років» (1870), «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1770-1798 років» (1870), «Про промисловість Південно-Західного краю у XVIII столітті» (1874), «Про Унію і стан Православної церкви з другої половини XVII століття до кінця XVIII століття» (1871), «Про гайдамаччину» (1876).

«Стара громада» розгорнула наукову, літературну, художню і просвітницьку роботу, підтримуючи зв’язки з рідними за духом українськими «громадами» інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але трималася осторонь політичних акцій і зв’язків із російським революційно-народницьким рухом, який, набираючи силу впродовж 1870-х, ініціював 1 березня 1881 року вбивство Олександра II, який уже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. В умовах посилення реакції займатися громадською роботою ставало дедалі важче.

Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу «Киевская старина», заснованого 1882 року (виходив до 1906-го, коли на його основі був створений україномовний журнал «Україна») за фінансової підтримки меценатів Г. Галагана і В. Симиренка.

На той час остаточно визначаються ідейно-світоглядні позиції Антоновича, його загальний погляд на історичний процес. Змістом історії, на його думку, є не розвиток державних структур, тим паче не політичні перипетії, а народне життя в усьому розмаїтті соціокультурних проявів. Антонович продовжив напрям, започаткований М. Костомаровим. Завданням історика він вважав вивчення життя народу в його розвитку, з особливою увагою до ключових моментів на шляху еволюції. Він наголошував на самобутності історичного шляху, суспільних і культурних форм українського народу.

В останній період життя Антонович дедалі більше уваги приділяє археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому терені підсумована у працях «Розкопки в землях древлян» (1893), «Археологічна карта Київської губернії» (1895) і «Археологічна карта Волинської губернії» (1902). З його ініціативи в Київському університеті було створено зразкові археологічний і нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя й побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів.

До кінця наукової діяльності заслуги Антоновича були визнані повною мірою. Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки свого життя учений працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів з історії України.

Величезною є заслуга Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо: М. Грушевського, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича – Дмитра Антоновича – мистецтвознавця й культуролога, а також політика передреволюційної та революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився вже в еміграції, у Празі.

Антонович і його учні заклали потужне наукове підґрунтя всьому найкращому, що було створене українською історичною наукою аж до 30-х років XX століття. Сам Антонович брав участь майже в усіх значних суспільно-культурних починаннях і проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах.

Історик Володимир Антонович помер 8 (21) березня 1908 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Р. Кухаренко, власкор 

газети «Міграція»