Австралія, як країна іммігрантів, була насамперед такою для мешканців Великої Британії та Ірландії — і згодом для колоній і домініонів імперії. З кінця ХІХ ст. із Західної Європи прибували нечисленні німецькі, французькі, а пізніше — італійські та грецькі  іммігранти. З українців приїжджали тільки одиниці та про цих перших поселенців є лише скупі відомості. 

     Перші українські поселенці з’явилися на п’ятому континенті на початку XIX ст. Збереглися відомості про уродженця Полтавщини матроса Федора Зубенка, який прибув у 1820 р. до Сіднея в складі команди російського корабля «Открытие» й залишився там у зв’язку з хворобою. За деякими даними, українцем був лікар Джон Луцький (або Лоцький), який прибув до Австралії в 1832 р. та обіймав посаду державного ботаніка. На Тасманії проживали Казимир Кабат і Володимир Коссак, які працювали в місцевій поліції. У 1850-х рр. до Австралії прибув і успішно займався фермерством Михайло Гриб, який перед цим служив в австрійській армії. Інший українець, І. Займак, зійшов з корабля в Брісбені в 1869 р., а згодом оселився в Новому Південному Уельсі, де займався вирощуванням устриць. 

     Масова еміграція в Австралію розпочалася наприкінці 1940-х рр., а найбільшого розмаху набула 1949 р., коли з Німеччини, з так званих таборів переміщених осіб («Ді-Пі»), українці роз’їжджатися по усьому світові.

     Відразу після прибуття до Австралії українці згуртувалися, розпочалося громадське і церковне життя. У столицях всіх шести штатів утворилися українські громади. Для координації дій і співпраці вони об’єдналися в Союз Українських Організацій в Австралії. Окрім того, розпочав діяльність Союз Українок Австралії, молодіжні організації «Пласт» і СУМ, утворилися спортивні товариства. Ветерани двох світових воєн, колишні вояки УПА також створили свої організації.

Місцями розселення українців є штати Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія в околицях найбільших індустріальних міст Австралії, біля Сіднею, Мельбурну та Аделаїди. Менші скупчення виникли в Перті, Брісбені, Окслі, Нюкастлі, Волонґонзі, Джелонгу, Саншайні та в столиці Австралії Канберрі.

      Зв’язки з Україною почали налагоджуватися в 1989 р. коли до Австралії приїхав народний депутат, поет Дмитро Павличко, тоді голова Товариства Української мови ім. Т. Шевченка. Після нього Австралію відвідало багато політиків, письменників, артистів, співаків, вчених, бізнесменів, спортсменів та митців.

У грудні 1991 р. Австралія визнала незалежність України, а згодом було відкрито українське посольство на Зеленому континенті.

     Під час перепису населення 1986 р. 29,9 тис. жителів Австралії відзначили своє українське походження, зокрема 21,9 тис. — повністю українське і 8,0 тис. — частково українське (українцем був лише один із батьків). 15,2 тис. осіб вказали, що спілкуються в колі сім’ї українською мовою. З числа народжених поза Австралією цією мовою розмовляють 75%, із тих, хто народився на п’ятому континенті — 30%. За десять років, які минули від часу попереднього перепису населення (1976 р.), чисельність осіб, які спілкуються вдома українською мовою, зменшилася на 14%. 

     Що стосується культурної інтеграції українців та інших так званих новоавстралійців, то за прикладом Канади в Австралії було скасовано вимогу про негайне включення іммігрантів в орбіту англійської культури. У 1985 р. уряд країни запровадив політику багатокультурності при одночасному акцентуванні на самобутності австралійської нації та австралійському патріотизмі. У рамках політики багатокультурності були запроваджені так звані етнічні радіослужби, державну допомогу отримали суботні школи етнічних груп, їхні установи суспільної опіки, будинки для осіб похилого віку, товариства пенсіонерів тощо. Часткову допомогу отримали також українознавчі програми в австралійських університетах. 

     Особливістю української еміграції до Австралії було те, що вона мала переважно політичний характер. Це багато в чому визначало напрямок і форми суспільної діяльності української діаспори. Вона прагнула здійснювати вплив на австралійських політиків, політичні партії, розширювала контакти з урядовцями, депутатами й сенаторами, організовувала публікації англійською мовою про українське життя. Для цього в публічні бібліотеки передавалася література про Україну, запроваджено курси лекцій та утворено центри українських студій (університети ім. Макворі в Сіднеї та ім. Монаша в Мельбурні). Проте внаслідок лобіювання питань передусім своєї громади лише деякі з українців досягли загальнонаціонального рівня в австралійському політичному житті. 

     Основні зусилля й кошти протягом півстоліття свого існування українська діаспора в Австралії віддавала збереженню та розвиткові української культури, українознавства в цілому. За рівнем активності та досягнень у сфері культури українці часто переважають інші, значно чисельніші діаспорні групи Австралії. 

Серед іммігрантів була відносно велика кількість людей, причетних до культури та мистецтва — педагогів, артистів, літераторів, художників. Незважаючи на те, що на початку свого перебування в Австралії майже всі вони були змушені займатися фізичною працею, ці люди вважали своїм суспільним обов’язком продовжувати на громадських засадах культурницьку діяльність. Завдяки їхній безкорисливій подвижницькій праці протягом перших десятиліть життя на п’ятому континенті культурно-мистецька творчість українців відзначилась високим рівнем майстерності. 

     Значного розвитку та популярності, особливо в 1950-х рр., досяг український аматорський театр, ставши мало не головною формою культурного відпочинку й своєрідним символом причетності широких кіл іммігрантів до українського культурного процесу. У кожній місцевості, де осідали українці, існував театральний гурток. До найвідоміших українських театральних груп належать Український театр малих форм ім. В. Блавацького в Аделаїді, Театр ім. Л. Курбаса в Мельбурні, Український драматичний театр ім. М. Лисенка в Мельбурні, драматичний гурток «Червоні маки» в Сент-Олбансі та інші. 

     Значного поширення серед українців Австралії набули музично-хорові й фольклорно-танцювальні колективи. Вони створювалися не тільки для задоволення культурних потреб самих їхніх учасників та української громади в цілому, а й щоб репрезентувати українську культуру серед загальноавстралійської публіки. 

З української громади вийшло понад два десятки художників, графіків, скульпторів, деякі з них (М. Кміт, М. Чорній, Я. Ляхович, В. Савчак, Т. Мессак, Л. Денисенко та ін.) отримали визнання в загальноавстралійському середовищі. В останні десятиліття дедалі відомішими стають імена митців, народжених уже в Австралії. 

     Основу українського літературного процесу в Австралії заклали літературні організації, найвизначнішою з яких є Мельбурнський літературно-мистецький клуб. Особливо активним життя клубу було в 1950 — 1960 рр. Провідну роль у його діяльності відіграв письменник Д. Нитченко, який для підтримки молодих талантів створив фонд нагород Всеавстралійського конкурсу молодих українських письменників. 

     Невідривним атрибутом суспільно-громадського життя українців в Австралії є українське шкільництво. Українські етнічні (суботні) школи були засновані там ще 1949 р. в тимчасових переселенських таборах. Від самого початку існування української діаспори на п’ятому континенті ці школи відігравали важливу роль у збереженні української мови, у формуванні знань про Україну, її історію, культуру, звичаї та релігію. Соціологічне дослідження, проведене в кінці 1980-х рр., виявило одностайність думок учнів і вчителів щодо мети української освіти в Австралії: «Намагатися розвивати знання української мови та виховувати українську свідомість». Розуміючи значення українських шкіл у збереженні себе як етнічної групи, українці відкривали такі школи скрізь, де селилися. Наприклад, в Аделаїді у 1960–1970 рр. 67% дітей українського походження вчилися в українській суботній школі. Австралійський соціолог Джін Мартін відзначає, що за цим показником українці посідають перше місце серед іммігрантських спільнот. 

    Одним із найважливіших наслідків політики багатокультурності для українців стало те, що українська мова була визнана матрикуляційною, тобто була включена як предмет вступного іспиту до вищих навчальних закладів. 

    Важливим чинником організованого українського життя в Австралії є преса, яка завжди створювалася на громадських засадах при фінансовій підтримці різних українських установ. Нині в двох найбільших українських осередках виходять два тижневики: «Церква і життя» (за підтримки єпархії Української католицької Церкви в Мельбурні) та «Вільна думка» (в Сіднеї), що має характер позапартійної неконфесійної газети.

     З ініціативи українського письменника й громадського діяча Д. Нитченка в Австралії від 1958 р. щорічно провадяться двомісячники української книжки та преси. 

    У ряді австралійських міст в ефір виходять українські радіопередачі, які стали вже звичним комунікативним каналом української спільноти. Останнім часом за фінансової підтримки уряду, яка здійснюється в рамках австралійської політики багатокультурності, вони перейшли на професійну основу. 

    В 90-х роках почалася нова хвиля української імміграції, яка відрізняється від попередньої своїм характером і надає більше преваг економічним мотивам, ніж політичним. Відносини попередніх генерацій української діаспори та нової хвилі виявляються у рідкісних контактах представників різних українських організацій діаспори з поодинокими новоприбулими емігрантами, яким все ще не дозволяється набувати прав співзасновників громад, кредитних установ. Руйнація міфів про далеку і малознану Україну створила бар’єр між різними хвилями української еміграції.