Тернопільщина хоч і не є прикордонною областю, але питання протидії нелегальній міграції є актуальним для краю. Тут постійно проживає трохи більше двох тисяч іноземців, стільки ж – тимчасово. Найризикованішою категорією, яка поповнює ряди нелегальних мігрантів, є колишні студенти місцевих вишів. Видворення – крайній захід примусу щодо таких порушників міграційного законодавства, рішення про яке приймає суд. Про особливість адміністративного провадження у справах про видворення ми поспілкувалися із кандидатом юридичних наук, суддею Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області Віктором Братсюком.

Ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Україна зобов’язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції та протоколах. Окрім того ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», передбачає застосування національними судами України Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

Відтак  в тексті ряду норм Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), зокрема, у статті 3 Протоколу №4 («Заборона вислання громадян»), статті 4 Протоколу №4 («Заборона колективного вислання іноземців»), прямо використовується термін «вислання».

В загальних термінах «вислання» можна визначити як рішення, дію або бездіяльність суб’єктів владних повноважень держави-учасниці Конвенції, яка призводить до того, що особа, яка на момент прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності перебуває в межах юрисдикції держави-учасниці Конвенції буде направлена або буде змушена направитися до іншої країни. У своїй практиці щодо застосування статей 3 («Заборона тортур») та 8 («Право на повагу до особистого та сімейного життя»), а також ст.13 («Право на ефективний засіб правового захисту») і   до випадків видворення, недопуску на територію і інших форм «усунення» іноземців та осіб без громадянства державами-учасницями Конвенції від власної території Європейський суд з прав людини також оперує саме загальним терміном «вислання», а терміни «примусове видворення» (ст.ст. 26 та 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.11), та «недозвіл в’їзду» використовує лише у вузькому сенсі для позначення відповідних процедур регулювання міграційних процесів, що як правило мають певний відповідник у національних правових системах держав-учасниць Конвенції.

А тому, як суддя відзначу, що оскільки процедура примусового видворення однозначно є втручанням в приватне життя людини, як найвищої соціальної цінності, в контексті обмеження свободи її пересування, то  таке втручання має здійснюватися згідно з законом, переслідувати законну мету та бути виправданим в демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

Відтак моє особисте ставлення до інституту примусового видворення швидше негативне, однак такий інститут має право на існування в інтересах державної спільноти.

На ваш погляд, чи варто обтяжувати місцеві суди прийняттям рішень про видворення, чи, можливо, доцільніше передати це до компетенції адміністративних окружних судів  або міграційної служби?

З приводу органу, до компетенції якого слід віднести розгляд питань про видворення іноземців, то, на моє глибоке переконання, велосипед тут придумувати не потрібно – оскільки, як зазначено вище, примусове видворення людини передбачає втручання в її свободу вибору місця перебування і саме на органи судової влади покладається вирішення таких справ. При цьому, оскільки існуюча національна система адміністративних судів включає в себе як окружні адміністративні суди, так і загальні суди, котрі також здійснюють адміністративну юстицію в окремих категоріях справ за предметною підсудністю,  немає принципового  значення чи це має бути окружний адміністративний суд чи загальний суд, як адміністративний – важливим має бути належне забезпечення судом можливості сторонам процесу, як суб’єкту владних повноважень, так і іноземцю, в повній мірі використовувати надані законом права.

Які строки адміністративного провадження у справах про примусове видворення іноземців? Чи не є вони, на ваш погляд, надто стислими?

Процесуальний порядок розгляду позову про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства передбачено ст.. 183 – 5 КАС України, особливістю якого є, як правило,  особиста участь громадянина іншої держави,стовно якого ставиться питання про обмеження свободи пересування,обов’язкова участь перекладача з метою забезпечення повноти розуміння іноземцем змісту судового розгляду, та короткий  строк розгляду справи.

Щодо п’ятиденного строку розгляду позову, то визначення, на мою думку досить стислого строку розгляду позову, є досить дискусійним, оскільки, з однієї сторони, внесенням змін до КАС України Законом від 15.10.2011 року, було суттєво скорочено строки адміністративного провадження даної категорії справ з метою уникнення незручностей в роботі правоохоронних органів, пов’язаних з контролем та утриманням осіб до отримання постанови суд про примусове видворення, однак з іншої сторони швидке правосуддя не завжди може бути якісним з точки зору повноти дослідження обставин справи. 

В усілякому разі суддя має бути  не лише сліпим цитувальником законів, а мати власне бачення їх якості, а тому,  слід розуміти, що визначений процесуальним законом п’ятиденний  строк розгляду даної категорії справ є формально визначеною нормою права, однак, як зауважує  ЄСПЛ -  «розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв як: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади.»

Можливо в процесі розгляду цих справ у Вас вималювалися шляхи вдосконалення законодавства України у даній сфері? Чи не занадто воно жорстке або ж навпаки лояльне до іноземців-порушників?

На питання щодо досконалості національного законодавства у сфері видворення іноземців, порушників національного законодавства, та висловлення суб’єктивного ставлення до його занадто жорстокості чи м’якості стосовно іноземців,  маю зізнатися, що дана категорія справ розглядається загальними судами, як адміністративними, порівняно недавно, з 2012 року, й оскільки аналіз якості закону передбачає застосування порівняльної методології, то мною особисто, окрім як вивчення практики ЄСПЛ в контексті ст.. 5, 8, 14, ст. 4 четвертого Протоколу, не здійснювалося дослідження національного міграційного законодавства іноземних держав.

Як оцінюєте роботу міграційної служби Тернопільщини у даному напрямку? Наскільки обґрунтовані позови наскільки вичерпним є зібрання доказів?

Хочу відзначити високий професійний рівень, належну підготовку та організацію тактики доказування працівниками міграційної служби Тернопільської області в ході судового розгляду справ про примусове видворення іноземців з території України. 

Розмовляла головний спеціаліст

 із зв’язків з громадськістю та ЗМІ

УДМС України в Тернопільській області

Ірина Бойко