Не про Книжковий Арсенал, але теж про гарне)). З безвізом у мене свої стосунки: навесні 2012-го, отримуючи свій останній 5-річний «шенген», глянула на expiring date, і якось само блимнуло: а, до квітня 2017-го – ну й гаразд, а ДАЛІ ВЖЕ НЕ ТРЕБА БУДЕ ВІЗИ (!). Ну от, так і сталося.)))

Але що летіти невдовзі треба, і квиток уже є, а біометричного паспорта немає)), то я чесно попленталася насамперед у ВВІР, «з’ясувати обстанівку». Обстанівка була понура: в тісному коридорчику мовчки, як до крематорію, юрмилася скорботна радянська черга, невідривно втуплена в табло монітора. Щоб отримати інформацію, довелося вистояти іншу чергу – у віконечко, за яким тьотя з теж-радянським начосом на голові сказала, що талончики нині дають аж на 29 червня (коли я вже тиждень як маю повернутися додому!), але можна спробувати записатися на біометрику через сайт – уночі, коли трафік менший, або ж прийти з самого раночку й чекати перед отим монітором – раптом викинуть «зайві талончики» («вот сегодня до 11-ти четыре было»!). «То оце люди на те й ждуть?!» – «Да, – гордо потвердила тьотя, – у нас уже 115 человек так прошло! НО ЭТО НАДО ВСЕ ВРЕМЯ ЗДЕСЬ СИДЕТЬ!». Гаряче війнуло спогадами юних літ – нічними чергами 1980-х, записами «на югославскую мебель» та «Стендаля за макулатуру», Салоном Молодоженов «Юность» («импортные сапоги будут! женские!!!») та ін. под. речами, з яких переважно й складався ЧАС ЖИТТЯ радянської людини. Я подякувала добрій жінці, вийшла надвір, перейшла вулицю – і через 100 м зайшла в Документ-сервіс «Готово!».

Подолати ці 100 м було однаково, що 30 років.)) У сяючому-новенькому офісному центрі зі скла й хрому молоді, усміхнені (і, що характерно, україномовні)) хлопці й дівчата весело й професійно, гейби тобі у віза-центрі Great Britain, оформили мені все за 15 хв., пообіцяли смснути, коли прийти по готовий паспорт (за тиждень), – і тільки й попросили на прощання сфотографуватися вже не на паспорт, а «для себе», бо впізнали)). Дякую вам щиросердо, панство, ви чудові!)))))

NB: в них теж є черга, тільки виглядає вона геть непринижено (багато простору й світла!), і вони якось примудряються її розрухувати швидко, уважно й – головне – без отого дворацьки-зверхнього почуття причетности до «закритих від голоти благ», яким відзначалися працівники рад. сервісу і яке досі зберіглося серед укр. чиновників і журналістів.(( Справді, «документ-сервіс» – такий, який має бути в європейській країні. І різниця в ціні порівняно з ввірівським не бозна-яка (за все гамузом я заплатила трохи більше тисячі грн). І візуально громадяни в цих двох чергах («два мира – два Шапиро») між собою не різняться – це не виглядає як поділ на «бідних і багатих». А – на кого ж тоді?

Припускаю, що – на ЗАЙНЯТИХ і НЕЗАЙНЯТИХ. На тих, у кого є ЧАС – сидіти днями в чеканні «вільного талончика» задля економії в кількасот гривень, – і тих, для кого час – дорожчий за ГРОШІ (і вартий того, щоб його купувати).

А всього нараз – і часу, і грошей – не може мати ніхто. Головне – щоб у людини був ВИБІР.

Це був пост неприхованої реклами, так)): реклами свободи. Що б там хто не казав, а число її ступенів в Україні таки зростає на очах – стрибкоподібно. Питання – як навчитися нею розумно користатися. 

Але це вже інша тема.

В. Поліщук, 

прес-секретар ДП «Документ»